Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 153

Марта хотіла пройти якомога тихіше, щоб не будити: скоро дзвоник, сам прокинеться.

А потім помітила темного хробачка, який повільно-повільнісінько виповзав з правої ніздрі вахтера. Жирний темний хробачок.

Вона підбігла, вже не боячись, що розбудить. Навіть рада була б, якби прокинувся.

Цівочка крові докотилася до губи вахтера, перша крапля зірвалася й впала просто на старий светр з оленями.

Власне, це було останнє, що Марта запам’ятала: червона пляма на голові одного з оленів і різкий рух у вікні — точніше, віддзеркалення у ньому.

Чиясь постать. Дуже знайома.

Потім її вдарили по голові — і далі все обірв…

Розділ 15

Наша собача справа

Чомусь найсильніше боліли кісточки. І за-п’яст-ки. І поти-ох! — лиця — ця взагалі розколювалася, наче в неї вкручували величезне тупе свердло.

Було дуже складно не застогнати, особливо в першу мить, коли очуняла і збагнула — згадала, — що попалася.

Той, хто вбив невинного пана Цешлінського, навряд чи зробить виняток для Марти.

Тому — мовчати, терпіти, робити вигляд, що й далі непритомна.

— Навіть не намагайся, — сказали звідкись збоку.

Голос розходився луною, наче вони були в якомусь великому приміщенні. Напівтемному й зимному. Морг? Підвал?

Пахло тут застарілим гаром, потом і чужими сльозами.

Якби не пов’язка на очах… Та зачекай, як він збагнув, що я очуняла?

— Все ж ясно — з твого дихання. Із запаху.

Чоловік, що викрав Марту, помовчав, але вона чула, як щось шурхотить, шелестить, як треться гума об дерево, об метал.

— Я сподівався, що ти розумніша, Баумгертнер. Що здогадаєшся — і відійдеш убік. Чи допоможеш.

Добре, подумала вона, тут я облажалася. Головне — не здаватися і не впадати у відчай.

Вона згадала свій улюблений серіал про Червоного Вовка. Слова інспектора Гримма: завжди затягуйте час. Погоджуйтеся, провокуйте на розмову, ставте додаткові запитання.

— Не можна було просто попросити? Сказати: так і так, Марто, мені потрібна твоя допомога.

Чоловік у неї за спиною засміявся.

Отже, подумала вона, не боїться, що нас можуть почути. Це паскудно.

— Ти досі не зрозуміла, про що йдеться, так? Цікаво, хто і з якого дива назвав тебе Відьмою? Ти ж нічого не відчула! За весь цей час — жодного разу! Ти і зараз просто затягуєш час. Гадаєш, я вб’ю тебе, як убив цього вашого вахтера?

— Його звали пан Цешлінський — і ти це знав! Він заступився за тебе, а ти…

— А я його вирубив, — спокійно сказав Яромир. — Прийде до тями і буде живий-здоровий. Якщо ти не намагатимешся мені завадити і я встигну з усім закінчити.

Не панікуй, сказала собі Марта, очі він тобі закрив — і що з того? Хіба тобі це завадило у роздягальні, коли ти шукала пакунок з кістками? Чи в бібліотеці, коли намагалася вирахувати потрібну книжку?

Розслабся, зосередься. Він явно вимагатиме певного часу. Отже — маєш шанс.