Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 136

Аделаїда прикрила долонею рот:

— Невже атомну?!

— Може, й атомну.

— Сратомну! — сказав Чепурун. — І з теми, Хойслере, з’їжджати не треба. Баумгертнер — мій друг, ще раз почую, що називаєш її по-кручкою…

Гюнтер підняв руки:

— Та не питання. Не подобається — давай використаємо інший термін. Як там Ропуха казала це називається? Продукт міжвидового схрещування? Гібрид? Так буде норм, Баумгертнер? Все суто по-науковому, погодься. І що все-таки з інфою, га? Звідки вона в тебе з’явилася — так вдало?

— Не твоя собача справа, Хойслере. — Марта стримувалася з останніх сил, щоб не дозволити тій киплячій, жовто-багряній люті, що клекотала в ній, — не дозволити цьому ядучому вариву вирватися назовні. — Якщо це все, що можеш сказати, краще стули…

— Народ, чого стоїте? Дзвінок от-от, давайте, та ні, я після вас, учитель на урок не запізнюється, а затримується, мені точно від пана Вакенродера нічого не буде. — Віктор мав просто чудовий вигляд: чи то кілька днів на свіжому повітрі так подіяли, чи то… Він по-старомодному відкланявся, пропускаючи вперед Аделаїду, підморгнув Чепурунові й Марті з Нікою, а Гюнтера поплескав по плечу: — Чув, ти цікавишся біологією. Перекажу пані Фрауд, їй якраз потрібні були волонтери, щоб нарити черв’яків для уроку.

Все якось розрулилося само собою, хтось засміявся, дивлячись, як, роззувшись, балансує на одній нозі Чепурун, хлопці витріщалися на Аделаїду (Вегнер — не витріщався!), потім справді продзвенів дзвоник, і всі без особливого поспіху рушили у клас — сьогодні перший урок був у пані Форніц, а та ніколи не приходила вчасно…

От тільки Марта розуміла: насправді нічого не розрулилося. Все тільки починається. Вона бачила, як слухали Гюнтера в черзі. Як оберталися подивитися на них. Як кивали й перешіптувалися.

Напевно за кілька уроків про цю його версію («Баумгертнер — улюблениця зрадника Штоца») знатиме вся школа — крім, звісно, вчителів. А до вечора Марта для всіх буде поплічницею, яка, аякже, особисто допомогла створити бомбу.

Вона й правда на це чекала. Та все одно сторопіла, коли на великій перерві, вже виходячи з їдальні, Чепурун спитав:

— Слухай, а для якого проекту Штоцу потрібні були кістки? І коли він встиг тебе цим привантажити?

— Особливо якщо врахувати, — нагадав Стеф, — що він спершу щез, а потім поводився незрозуміло як.

Потім Марта намагалася розібратися, що ж її так зачепило. Слова Стефа чи його недбалий, трохи поблажливий тон?

А може, просто накопичилося — а ця розмова виявилася останньою краплею?

— Щодо «щез, а потім поводився незрозуміло як» тобі видніше, — відрізала вона. — Останнім часом тільки на уроках і з’являєшся — та й то через раз. Хоча для того, хто в кінці чверті планує перебратися до Булавська, воно й логічно: навіщо даремно витрачати час, правильні оцінки тобі все одно намалюють, а старих друзів із собою не забереш, краще одразу відвикати.

Чепурун роззявив рота, а Стеф сполотнів і нагадував зараз статую Нестора-мученика з місцевого краєзнавчого.

— І щодо кісток — от щоб ви знали, про них взагалі мови не було. Ти, Чепуруне, собі навигадував невідь-чого! А йшлося просто про старі чурянські ритуали — плодючості й усякого такого…