Читать «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні» онлайн - страница 556

132

І сніг, що засипає відступаючу французьку армію. — Йдеться про картину російського живописця Василя Васильовича Верещагіна (1842–1904) «На смоленській дорозі — відступ-втеча».

133

… треба було бігти на залізничну станцію — осередок, і центр усього громадського життя. — Дія роману «Наші тайни» відбувається в м. Жмеринці Вінницької області. У книжці «Я вибираю літературу» (с. 65) письменник згадував: «… роки отроцтва мого припали на початок світової війни, і проживали ми тоді в найбільшому прифронтовому екомунікаційному вузлі: тут схрещувались шляхи Південно-Західного і Румунського фронтів».

134

І ми були футболісти одної команди. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 61) Ю. Смолич писав: «У середніх класах, у Жмеринській гімназії, я захопився футболом і з іншими ентузіастами цього грища заходжувався створенням постійної команди, щоб не просто «ганяти м'яча», а й опановувати тактику комбінаційної гри. Футбольну команду я теж сприймав як своєрідне «братерство» поплічників та однодумців».

135

«Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…» — рядки з вірша М. Ю. Лермонтова «Бородіно» (1837).

136

Євангеліє — зібрання ранньохристиянських творів, що оповідають про земне життя міфічного засновника християнства Ісуса Христа. Церква приписує авторство Євангелія апостолам або їхнім учням.

137

Сіон — пагорб у Єрусалимі, так звана «свята» гора, де, за Біблією, була резиденція царя Давида і храм Ягве. Слово «Сіон» в християнстві стало символом вірності богу.

138

Військова рампа. — Ю. Смолич у книжці «Я вибираю літературу» (с. 141) пояснює, що це — «трикутник між залізничних колій проти передмістя Угольник».

139

Вольнопьор — так прозивали «вольноопределяющихся», тобто солдатів, що завдяки освіті своїй мали деякі пільги у війську, наприклад відбували військову службу протягом коротшого часу.

140

Кассо Лев Арістидович (1865–1914) — міністр освіти Росії (1910–1914), великий поміщик, проводив украй реакційну політику, переслідував прогресивну професуру та революційне студентство, виступав проти існування шкіл з українською мовою навчання. Його діяльність була охарактеризована у статті В. І. Леніна «До питання про політику міністерства народної освіти» (Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 23, с. 121–130).

141

Тепер «вовчого» білета йому не минути. — Йдеться про документ, що закривав доступ у будь-який навчальний заклад дореволюційної Росії.

142

Кавалери, запрошуйте дам! (франц.) — Ред.

143

Директор. — У книжці «Gaudeamus igitur» (с. 129) письменник розповів про директора Жмеринської гімназії, який був прототипом Мопса: «Не знаю, який він був удома до своїх дітей, але до нас, гімназистів, це був просто звірюка. Від гімназистів він вимагав не тільки дисципліни, а якоїсь рабської покори. Ходити по вулицям нам, гімназистам, дозволялося тільки до сьомої години, — так записано було в правилах поведінки. Тож уявіть собі, директорові не було, мабуть, більшої втіхи, як самому тупцювати, з вулиці до вулиці й ловити гімназистів, аби завтра засадити без обіду або й вигнати з гімназії… Він був світоглядом гарячий монархіст. Коли цар Микола переїздив нашим містом, і нас, гімназистів, вишикували на пероні вокзалу, щоб горлали «ура» й підкидали шапки вгору, директор наш ридма ридав, «ліцезріючи обожнюваного монарха». В сімнадцятому році Лютнева революція та повалення монарха поклали його в ліжко, а там, після Жовтневої революції, він і помер. Виховати з нас, молодиків, міг він хіба що муштрованих, вірнопідданих служителів «вере и царю».