Читать «Дзвінок» онлайн - страница 4

— Що це? — насторожилася жінка.

— Я там знаю?

— Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

— Не думаю.

— Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… — сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. — А вже до дзвінка дотягтись — це й зовсім… Правда?

— Умгу…

— Не дотягнеться…

— Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

— Чого?

— Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

— А що, дерев’яний — дефіцит?

— А ти не знала? Спи…

— Умгу… — та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: — Не дотягнеться…

Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок — пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Слід пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий, втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» — у мене тремтять лише руки… лише руки… — «не відповідає на запитання…» — я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… — «кидається…» — це не про мене… ясно, що не про мене… — «до часу прибуття „швидкої допомоги“ хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес» — я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.

Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?

— Ти чуєш?.. Де там… спить, як хом’як…

Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.