Читать «Дзвінок» онлайн

Юрій Павлович Винничук

Юрій ВИННИЧУК

ДЗВІНОК

Оповідання

Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися — завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.

— То в нас під вікнами?

— Умгу.

— Ну… — ліжко заскрипіло. — Зараз я їм…

Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:

— Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?

Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») — все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.

Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.

— Іди лягай, — гукнула жінка. — Покричать та й розійдуться.

— Та тут на бійку заноситься.

— Правда?

Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару — щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…

— Ти бач, що роблять!

— А що? — вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.

Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.

— Я так і знав — поламають паркан.

— Може, закричати до них?

— Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому — кине каменем…

— А Марчуки що — не чують? — кивнула на будинок через дорогу.

— Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…

Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг, мороз по спині — дівчина, що була причиною бійки, щось вигукнула.

— Що вона сказала?

— Не розчув…

Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.

— Що ж то буде?.. — прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.

— Точно? — процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.