Читать «Джон Ґрішем. Інформатор» онлайн - страница 97
Джон Гришэм
У четвер вранці Анна, нарешті, поїхала, — пізніше, ніж сподівалася Лейсі. Вперше за десять днів вона була сама. Дівчина впала на диван разом із Френкі, заплющила очі й насолоджувалася тишею. Потім Лейсі подумала про Верну і про всі ті жахливі звуки, що лунають зараз у будинку Хетчів: дитячий плач, телефонні дзвінки, голоси родичів, які ходять туди-сюди. Їй стало соромно за такий контраст.
Вона вже почила засинати, аж раптом Френкі тихо загарчав. За дверима стояв чоловік.
Лейсі визирнула через вікно, щоб краще його роздивитися. Двері зачинені. Вона у безпеці. Якщо натиснути на кнопку тривоги, то спрацює сигналізація. Чоловік здався їй знайомим: темна засмага, довге сиве волосся.
Містер Грег Маєрс, подумала Лейсі. Зійшов-таки зі свого човна.
Вона взяла слухавку домофону.
— Слухаю вас.
— Я шукаю Лейсі Стольц, — відповів знайомий голос.
— А ви хто?
— Моє прізвище Маєрс.
Лейсі, усміхаючись, відчинила двері й привіталась. Коли чоловік проходив у її помешкання, вона обвела поглядом паркувальний майданчик — нічого незвичного там не відбувалося.
— Куди зникла панамка і яскрава сорочка? — запитала дівчина.
— Я їх одягаю лише на човні. Що сталося із твоїм гарним волоссям?
Вона вказала на страшний шрам на своїй голові.
— Двадцять чотири шви і досі болить.
— В тебе чудовий вигляд, Лейсі. Я дуже боявся, що тебе важко поранено. У газеті не писали, в якому ти стані, йшлося лише про те, що у тебе травма голови.
— Вмощуйся зручніше. Дай вгадаю: тобі хочеться пива.
— Ні, я за кермом. Вип’ю води.
Вона дістала дві пляшки газованої води з холодильника, і вони сіли за маленький столик у кухні.
— Ти стежиш за новинами у газетах? — запитала Лейсі.
— Так, давня звичка. З огляду на те, що я живу на човні, мені потрібен якийсь контакт із реальністю.
— Я не читала газети, відколи сталась аварія.
— Ти нічого не втратила. Вони уже давно припинили писати про вас із Г’юго.
— Припускаю, що мене було нескладно знайти.
— Так. Ти ж не намагаєшся сховатись, правда?
— Ні. Я це так не залишу, Грегу. Мені не страшно.
— Мабуть, це приємне відчуття. Послухай, Лейсі, я їхав сюди п’ять годин із Палм-Харбора. Я хочу знати, що сталося. Ти маєш мені розповісти. Це ж не був нещасний випадок, правда?
— Ні, не був.
— Добре, я тебе уважно слухаю.
— Ми поговоримо, але спершу питання. Ти й досі використовуєш ті самі телефони, що й місяць тому?
Маєрс на якусь мить замислився, а потім відповів:
— Один із них.
— Де він зараз?
— На човні у Палм-Харборі.
— Карліта теж на тому човні?
— Так. А що?
— Ти можеш зателефонувати Карліті просто зараз і попросити, щоб вона викинула той телефон за борт? Негайно! В тебе немає вибору.
— Без проблем.
Маєрс зробив, як йому було велено. Закінчивши розмову, він запитав:
— Тепер, може, ти мені розкажеш, навіщо я це зробив?
— Це частина історії.
— Я б хотів її почути.
Слухаючи розповідь Лейсі, Маєрс часом проявляв співчуття, а часом, здавалося, залишався байдужим до трагедії.
— Велика помилка, — пробурмотів він кілька разів, коли Лейсі описувала, як вони заковтнули наживку інформатора.