Читать «Джон Ґрішем. Інформатор» онлайн - страница 97

У четвер вранці Анна, нарешті, поїхала, — пізніше, ніж сподівалася Лейсі. Вперше за десять днів вона була сама. Дівчина впала на диван разом із Френкі, заплющила очі й насолоджувалася тишею. Потім Лейсі подумала про Верну і про всі ті жахливі звуки, що лунають зараз у будинку Хетчів: дитячий плач, телефонні дзвінки, голоси родичів, які ходять туди-сюди. Їй стало соромно за такий контраст.

Вона вже почила засинати, аж раптом Френкі тихо загарчав. За дверима стояв чоловік.

Лейсі визирнула через вікно, щоб краще його роздивитися. Двері зачинені. Вона у безпеці. Якщо натиснути на кнопку тривоги, то спрацює сигналізація. Чоловік здався їй знайомим: темна засмага, довге сиве волосся.

Містер Грег Маєрс, подумала Лейсі. Зійшов-таки зі свого човна.

Вона взяла слухавку домофону.

— Слухаю вас.

— Я шукаю Лейсі Стольц, — відповів знайомий голос.

— А ви хто?

— Моє прізвище Маєрс.

Лейсі, усміхаючись, відчинила двері й привіталась. Коли чоловік проходив у її помешкання, вона обвела поглядом паркувальний майданчик — нічого незвичного там не відбувалося.

— Куди зникла панамка і яскрава сорочка? — запитала дівчина.

— Я їх одягаю лише на човні. Що сталося із твоїм гарним волоссям?

Вона вказала на страшний шрам на своїй голові.

— Двадцять чотири шви і досі болить.

— В тебе чудовий вигляд, Лейсі. Я дуже боявся, що тебе важко поранено. У газеті не писали, в якому ти стані, йшлося лише про те, що у тебе травма голови.

— Вмощуйся зручніше. Дай вгадаю: тобі хочеться пива.

— Ні, я за кермом. Вип’ю води.

Вона дістала дві пляшки газованої води з холодильника, і вони сіли за маленький столик у кухні.

— Ти стежиш за новинами у газетах? — запитала Лейсі.

— Так, давня звичка. З огляду на те, що я живу на човні, мені потрібен якийсь контакт із реальністю.

— Я не читала газети, відколи сталась аварія.

— Ти нічого не втратила. Вони уже давно припинили писати про вас із Г’юго.

— Припускаю, що мене було нескладно знайти.

— Так. Ти ж не намагаєшся сховатись, правда?

— Ні. Я це так не залишу, Грегу. Мені не страшно.

— Мабуть, це приємне відчуття. Послухай, Лейсі, я їхав сюди п’ять годин із Палм-Харбора. Я хочу знати, що сталося. Ти маєш мені розповісти. Це ж не був нещасний випадок, правда?

— Ні, не був.

— Добре, я тебе уважно слухаю.

— Ми поговоримо, але спершу питання. Ти й досі використовуєш ті самі телефони, що й місяць тому?

Маєрс на якусь мить замислився, а потім відповів:

— Один із них.

— Де він зараз?

— На човні у Палм-Харборі.

— Карліта теж на тому човні?

— Так. А що?

— Ти можеш зателефонувати Карліті просто зараз і попросити, щоб вона викинула той телефон за борт? Негайно! В тебе немає вибору.

— Без проблем.

Маєрс зробив, як йому було велено. Закінчивши розмову, він запитав:

— Тепер, може, ти мені розкажеш, навіщо я це зробив?

— Це частина історії.

— Я б хотів її почути.

Слухаючи розповідь Лейсі, Маєрс часом проявляв співчуття, а часом, здавалося, залишався байдужим до трагедії.

— Велика помилка, — пробурмотів він кілька разів, коли Лейсі описувала, як вони заковтнули наживку інформатора.