Читать «Джон Ґрішем. Інформатор» онлайн - страница 93

Під час прощання брат плакав. Він благав Лейсі телефонувати з будь-якої причини, особливо якщо такі пройдисвіти, як страхові агенти чи адвокати, що нав’язують свої послуги, будуть нишпорити навколо. Він точно знав, як упоратися з такими людьми. Гантер недбало поцілував матір у щоку, попрощався і зник. Лейсі заплющила очі й довго насолоджувалася тишею.

Наступного дня, у вівторок, санітари повезли Лейсі до виходу з лікарні і допомогли сісти в автівку Анни. Вона могла б і сама дійти, але в лікарні запевнили, що у них такі правила. Через п’ятнадцять хвилин Анна поставила машину на стоянці за будинком Лейсі. Дівчина подивилася на нього і сказала:

— Минуло всього вісім днів, а таке відчуття, ніби пройшов місяць.

— Я подам тобі милиці, — сказала Анна.

— Мені не потрібні милиці, мамо, і користуватися ними я не буду.

— Але фізіотерапевт радив...

— Прошу тебе, його тут немає і я знаю, що можу без них обійтись.

Лейсі пройшла до самої квартири, жодного разу не спіткнувшись. Саймон, її сусід-британець, вже чекав на неї. Він доглядав за Френкі, французьким бульдогом. Побачивши свого пса, Лейсі повільно присіла і схопила його в обійми.

— Який у мене вигляд? — запитала Лейсі у Саймона.

— Мушу визнати, що досить непоганий, з огляду на все, що сталося. Думаю, могло б бути й гірше.

— Бачив би ти мене тиждень тому.

— Приємно бачити тебе зараз, Лейсі. Ми усі хвилювалися.

— Може, вип’ємо чаю?

Опинитися за межами лікарні було дуже приємно, Лейсі весело щось розповідала, а Саймон та Анна слухали і сміялися. У розмові вони не згадували ні про Г’юго, ні про аварію. Буде час поговорити й про це. Лейсі розповідала історії про Гантера; тепер, коли його не було поряд, вони здавались іще кумеднішими.

Анна час від часу повторювала:

— Батько ростив його, не я.

До вечора Лейсі встигла зателефонувати друзям, подрімати, зайнятися фізичними вправами, які їй рекомендували, прийняти болезаспокійливі пігулки, з’їсти трохи горішків і фруктових цукерок, а також переглянути кілька робочих нотаток.

О четвертій годині приїхав Майкл Гейсмер, тож Анна пішла прогулятись до найближчого магазину. Майкл не став сідати, посилаючись на хвору спину. Він вимірював кроками відстань від широкого вікна і назад, ходив і говорив, важкі думки не давали йому спокою.

— Ти впевнена, що не хочеш взяти невеличку відпустку? — запитав він. — Ми можемо компенсувати усі твої витрати протягом тридцяти днів.

— І чим мені займатися увесь цей час, Майкле? Висмикувати на собі волосся, як тільки воно почне відростати?

— Тобі потрібно відпочити. Наказ лікарів.

— Забудь про це, — відповіла різко Лейсі. — Мені не потрібен перепочинок. Я повернуся в офіс наступного тижня, незважаючи на шрами, така, яка є.