Читать «Джон Ґрішем. Інформатор» онлайн - страница 141

— Домовились.

Він приїхав по неї у найновішій моделі SUV, яку щойно помили, прибрали й начистили до блиску. Перші п’ять хвилин вони розмовляли про автомобілі. Лейсі набридло їздити на орендованому, і вона вже була готова до придбання нових коліс. Дівчина любила свою колишню автівку, але аварія змусила її зважитися на щось більш міцне.

Вони прямували на південь, подалі від центру міста.

— Тобі подобається кухня кейджн? — запитав він.

— Так, дуже.

— Ти бувала у ресторанчику «Джонні Рейз»?

— Ні, але чула, що він чудовий.

— Пропоную перевірити.

Лейсі сподобався SUV, але її здалося, що це більше автомобіль для чоловіків. Дівчині стало цікаво, скільки він коштує. Вона провела своє невеличке дослідження й дізналася, що початкова заробітна плата спецагента становить 52 тисячі доларів. Еллі працював у бюро вже п’ять років, тому вона припустила, що він заробляє стільки ж. Він похвалив її квартиру й зізнався, що свою ділить з іще одним агентом. Переведення по службі було звичайною практикою в ФБР, тому він зволікав із придбанням житла.

Вони обмінювалися звичними люб’язностями, хоча кожен із них знав, що інший покопався в інтернеті. Еллі виріс в місті Омаха, школу і коледж закінчив у Небрасці. В повсякденному житті відрізнявся легкістю у спілкуванні, що притаманна жителям Середнього Заходу, без будь-якого натяку на претензійність. Лейсі закінчила Коледж Вільяма і Мері та Школу права Університету Тулейна. З’ясувалося, що обоє бували в Новому Орлеані. Пачеко працював там перших два роки. Жоден із них насправді не сумував за тим місцем — занадто вологе там було повітря і забагато злочинності, але з того, як вони про нього згадували, можна було подумати, що дуже за ним скучають. На той час, коли вони припаркувалися і увійшли до ресторану, Лейсі цей хлопець вже здавався ідеальним. Заспокойся, наказувала вона собі, чоловіки згодом завжди розчаровують.

Вони розмістилися за столиком у затишному місці й розгорнули меню. Коли офіціант відійшов, Лейсі сказала:

— Нагадую, що ми ділимо рахунок.

— Добре, але я хотів би пригостити. Це ж я тебе запросив.

— Дякую, та ми його поділимо.

Це була фінальна крапка в розмові про оплату.

Для початку вони вирішили замовити дві порції сирих устриць і пляшку Сансера. Коли меню забрали, Еллі запитав:

— Про що хочеш поговорити?

Її розсмішила його безпосередність.

— Про все що завгодно, аби не про роботу.

— Справедливо. Спочатку ти обери тему, а потім я. Будемо говорити про все, за винятком казино і того, що з ним пов’язано.

— Досить широкий вибір. Давай ти будеш перший, а далі подивимось, куди нас це заведе.

— Гаразд. У мене є хороше запитання. Але якщо ти не захочеш розмовляти про це, я зрозумію. Що відчуває людина, перед якою вибухає подушка безпеки?

— Я так думаю, що в тебе поки що такого досвіду не було.

— Так, поки що.

Вона відпила ковток води і глибоко вдихнула.

— Це гучно, неочікувано, немов раптовий поштовх. Секунду тому вона була на своєму місці, невидима, десь всередині керма, і ти ніколи про неї не думала, а за мить вибухає тобі просто в обличчя. Це, разом із ударною силою, оглушило мене. Ненадовго, бо я пам’ятаю, як хтось ходив навколо автівки. Потім я знепритомніла. Подушка врятувала мені життя, але приємного було мало. Одного разу достатньо.