Читать «Джейн з Ліхтарного Пагорба» онлайн - страница 28

Всі разом пішли до церкви… старої, великої, суворої церкви у діловій частині міста, яку завжди відвідували Кеннеді. Джейн доволі подобалося у церкві з тієї не дуже похвальної причини, що там вона мала хоч трохи спокою. Могла собі мовчати, скільки її воля, і ніхто її осудливим тоном не питав, про що це вона думає. У церкві бабуся її не чіпала. А якщо вже неможливо, щоб тебе любили, то найкраще після цього — щоб тебе не чіпали.

Поза тим, Джейн не переймалася Сент-Барнаба. До проповіді не прислухалася. Любила музику та деякі гімни. Деякі рядки викликали у неї трепет. Було щось захоплююче у коралових атолах та крижаних горах, сонному колисанні припливів, островах, що здіймали вгору пальмове гілля, женцях, які несли додому багатий урожай, і роках, що падали як тіні на сонячні пагорби.

Але того дня Джейн ніщо не тішило. Ненавиділа бліде сонячне проміння, яке неохоче просявало крізь холодні хмари. Чого те сонце намагається світити, якщо її доля висить на волосині? Проповідь здавалася нескінченною, молитви нудними, навіть у гімнах не було рядків, які б їй сподобалися. Спробувала висловити власну розпачливу молитву.

— Будь ласка, добрий Боже, — шепотіла, — нехай дядько Вільям скаже, що не треба мене відсилати до нього. Зроби так, Боже!

Джейн так і мусила жити у напруженому чеканні, що ж скаже дядько Вільям, — аж до кінця недільної вечері. Майже нічого не їла. Сиділа, зі страхом у очах дивлячись на дядька Вільяма, і думала, чи Бог має на нього якийсь вплив. Були всі — дядько Вільям і тітка Мінні, дядько Девід і тітка Сильвія з Філіс. Після вечері пішли до бібліотеки і сіли тісним колом, чекаючи, доки дядько Вільям вдягне окуляри і прочитає листа. Джейн здавалося, що всі чують, як б’ється її серце.

Дядько Вільям прочитав листа…, тоді знову перечитав окремі абзаци…, згорнув листа і сховав його до конверта…, зняв окуляри… поклав їх до футляру, який опустив на стіл…, відкашлявся і замислився. Джейн здавалося, що вона зараз закричить.

— Гадаю, — врешті сказав дядько Вільям, — що краще її відпустити.

Потім було ще багато чого сказано, лише Джейн мовчала. Бабуся лютувала.

Але дядько Вільям наполягав:

— Ендрю Стюарт міг би зовсім її забрати, якби йому таке спало на думку. Наскільки я його знаю, він так і вчинить, якщо ви його дратуватимете. Я згоден, мамо, що він це зробив, щоб нам дошкулити, а як побачить, що нам це не дошкуляє і ми цілком спокійні, то, напевно, ніколи більше нею нас не турбуватиме.

Джейн пішла до своєї кімнати і стояла там сама. У розпачі дивилася на це велике недружнє приміщення. У великому дзеркалі побачила своє відображення посеред темної неприязної кімнати.

— Бог недобрий, — чітко й впевнено сказала Джейн.

10

— Я думаю, твої батьки могли б поладнати, якби не ти, — сказала Філіс.

Джейн здригнулася. Не знала, що Філіс відомо про її батька. Але, здається, всім усе відомо, крім неї. Їй не хотілося розмовляти про нього, але Філіс була у балакучому настрої.