Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 2
Ален Роб-Грійє
Проте, незвичайний зміст рукопису не має нічого спільного з вигаданими прикладами популярних навчальних посібників. Ступінь імовірності фактів досить невисокий з погляду традиційного реалізму, тому маємо всі підстави вважати цей начебто навчальний посібник не чим іншим, як спробою автора створити собі алібі. За цим має приховуватися щось інше, але що саме?
Ось цей рукопис без жодних скорочень. На першій сторінці, вгорі, стоїть отакий простий заголовок:
ЗУСТРІЧ ЗА ОГОЛОШЕННЯМ
Розділ І
Я прийшов у точно визначений час: о пів на сьому. Було вже майже темно. Приміщення виявилось незамкненим. Я ввійшов, прочинивши ворота, в яких бракувало замка.
Стояла цілковита тиша, хоч якби я прислухався краще, то почув би ледве вловний ритмічний звук: це крапала вода з якогось недокрученого крана — в бак, чи миску, чи просто в калюжу на підлозі.
У тьмяному світлі широких вікон з брудними шибками, де-не-де побитими, я ледь-ледь розрізнив речі, розкидані навколо в страшенному безладі і, напевно, вже ні до чого непридатні: то були старі поламані машини, металеві каркаси й різний брухт, забарвлений пилом та іржею в брудний темний колір.
Коли очі трохи звикли до сутіні, я помітив чоловіка. Нерухомо стоячи й тримаючи руки в кишенях плаща, він дивився на мене мовчки, не зробивши жодного поруху, що був би схожий на привітання. Він був у темних окулярах, і я раптом подумав: а може, це сліпий?..
Високий, стрункий і, схоже, молодий чоловік недбало спирався плечем на стос різних ящиків. Обличчя його я майже не бачив за окулярами, відкоченим коміром плаща й насунутим на очі капелюхом. Усе це нагадувало сцену з детективу тридцятих років.
Тепер і я непорушно став за п'ять чи шість кроків од чоловіка, нерухомого, мов бронзова статуя, й чітко, хоч і неголосно вимовив пароль:
— «Напевне, ви мосьє Жан? Мене звуть Борис. Я прийшов за оголошенням».
І знову в цілковитій тиші лунало ритмічне крапання води. Може, він не тільки сліпий, але й глухонімий?
За хвилину я нарешті почув відповідь:
— Вимовляйте не Жан, а Джін. Я — американка.
Я був такий здивований, що ледве стримався. Справді, голос належав молодій жінці, голос мелодійний і глибокий, що надавало йому чуттєвої інтимності. Однак, жінка не заперечила проти звертання «мосьє»?..
Ледь помітна усмішка заграла на її губах:
— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини?
Запитання було зухвале, але я прийняв її виклик.
— Ні, мосьє, — сказав я, — навпаки. — Все одно не мав іншого вибору.
Джін не поспішала вести розмову далі, прискіпливо дивлячись на мене.
Мабуть, невисоко оцінювала мої здібності. Нарешті зробила висновок, якого я побоювався.
— Ви досить-таки гарний хлопець, — мовила вона. — Але завеликий як на француза.
Мені стало смішно. Видно, ця американка недавно у Франції, ще не позбулася забобонів.
— Я таки француз… — заходився ніби виправдовуватись я.