Читать «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці» онлайн - страница 5

Так чи так, я був вільний і міг робити все, що мені заманеться, навіть коли б це суперечило здоровому глузду.

— Ти щось приховуєш від мене, — сказала Джін.

— Так, — відповів я.

— Що саме?

— Це справи не стосується.

Тоді Джін зняла темні окуляри і я побачив її гарні блідо-зелені очі. Нарешті вона винагородила мене чарівною усмішкою, на яку я сподівався з самого початку. І забувши про звертання на «ти», вона тихо й лагідно запитала:

— А тепер скажіть, про що ви думаєте.

— Боротьба статей, — відповів я, — є рушійною силою історії.

Розділ 2

Вийшовши на вулицю, я швидко попростував попід ліхтарями і яскраво освітленими вітринами крамниць. Настрій у мене змінився. Від одчуття незвичайної легкості мені хотілось танцювати, все навколо здавалося привабливим, думка працювала чітко. Я позбувся вранішньої непевності й байдужості, їх без жодної причини витіснило відчуття щастя.

Але чи справді без причини? Може, варто признатися? Саме моя зустріч із Джін стала причиною цієї незвичайної зміни душевного стану. Все навколо нагадувало про неї. І її зовнішній вигляд, і обличчя, й рухи, й усмішка, нарешті, не йшли мені з голови, хоча моя робота й не вимагала надавати такого значення образові свого боса.

Я з цікавістю дивився на крамниці, досить буденні, на перехожих, на собак, яких звичайно терпіти не міг. Хотілося співати, кудись бігти. Всі обличчя здавалися радісними. Звичайно люди похмурі й пришелепуваті, сьогодні вони були позначені печаттю благодаті.

Моя нова робота мала присмак пригоди. Навіть більше: передчуття кохання… Я завжди був схильний до романтичної мрійливості й екзотики, це напевно. Отож, зараз потрібна була обережність. Моя бурхлива уява могла спричинитися й до помилкових висновків, і до грубих промахів.

Раптом на поверхню пам'яті зринула забута подробиця: я не повинен привертати до себе уваги. Джін наголосила на цьому. А я тим часом усе робив навпаки й, звичайно ж, перехожі звертали на мене увагу. Я вмить погасив у собі оте радісне збудження.

Зайшовши до якогось кафе, я замовив чорну каву «еспрессо». Французи люблять тільки каву, зварену по-італійському, бо кава по-французькому не досить міцна. Проте найгірша для них — це кава по-американському…

Чому я раптом подумав про Америку? Знову через Джін! Це вже починало мене дратувати.

Це парадокс: у Франції, щоб не привернути до себе уваги в кав'ярні, треба замовити італійське «еспрессо». А чи існують взагалі «французи» чи «американці»? Французи такі… Вони їдять це, а не те… Французи вдягаються таким чином, а ходять отак… Щодо їжі це, мабуть, правда, але тепер відмінностей дедалі менше. Над баром вивішено перелік страв і їхні ціни, і я читаю: гот-дог, піцца, сандвіч, ролмопс, мерджез…

Кельнер приніс і поставив переді мною чашечку дуже чорної рідини з двома грудочками цукру в білій обгортці й пішов далі, забравши з сусіднього столика брудну склянку.

Тоді я помітив, що не сам у цьому бістро, хоча, коли заходив, тут було зовсім безлюдно. Тепер я мав сусідку, схоже, студентку, в червоній куртці; вона зосереджено читала грубу медичну книгу.