Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 33

Він був стомлений і тепер з приємністю сидів на камені, віддаючись тому безтямному забуттю, в яке впадають зморені люди в перші хвилини відпочинку.

Є година дня, яку можна назвати безгомінною, — година тихомирна, година вечора. Була саме така година. Старий тішився нею. Він розглядав, він прислухався. До чого? До спокою. Навіть у сильних натур бувають хвилини меланхолії. Коли раптом цей спокій не то що порушили, а наче підкреслили голоси прохожих. Говорили жінки і діти. Так іноді вриваються в темряву несподівані веселі передзвони. Кущі закривали тих, хто розмовляв, але ясно було, що вони йшли мимо дюни і простували до рівнини та лісу. Ці голоси, ясні й свіжі, долинали до задуманого старого і звучали так виразно, що він чув кожне слово.

Жіночий голос говорив:

— Треба поспішати, тітко Флешар. Сюди йти, чи що?

— Ні, туди.

І діалог між двома голосами — один гучний, другий тихший, продовжувався:

— Як зветься ферма, де ми зупинились?

— Ерб-ан-Пайль.

— І нам іще далеко?

— Добру чверть години.

— Поспішаймо, бо час вечеряти.

— Ми таки справді запізнилися.

— Треба бігти. Але ваші малюки потомилися. А хіба ми вдвох дотягнемо трьох опецьків? І так ви, тітко Флешар, несете одного. А воно ж як камінчик. Ви хоч і відлучили цю ненажеру, а з рук вона не злазить. Це погано. Спустіть її на землю, нехай походить. Ах, вихолоне зовсім наш суп.

— А добрі черевики ви мені дали. Прямо наче на мене шиті.

— Таж краще, ніж ходити босоніж.

— Не відставай, Рене-Жан.

— Через нього ми й запізнились, йому, бач, треба поговорити з кожною дівчинкою, яку зустріне. Моторний хлопець.

— Йому ж скоро п’ять років.

— Скажи-но, Рене-Жан, чому ти заговорив з тією дівчинкою у селі?

Дитячий голос, голос хлопчика, відповів:

— Бо це була моя знайома.

Жінка здивувалась:

— Як ти її знаєш?

— А так, — відповів хлопець, — вона мені сьогодні ранком подарувала звірят.

— Оце так! — скрикнула жінка. — Ми тільки три дні тут, а він уже придбав приятельку.

Голоси віддалилися. Усе стихло.

II. AURES НАВЕТ ET NON AUDIET

Старий не поворухнувся. Він ні про що не думав, ііавряд чи й мріяв. Навколо нього була довірлива безтурботність, дрімотний спокій і самотність. Ще був ясний день на дюні, майже темно па рівнині і зовсім поночі в лісових хащах. Сходив місяць. Кілька зірок прорізали бліде в зеніті небо. І цей чоловік, захоплений майбутніми жорстокими тривогами, поринув душею в невимовну лагідність безконечності. Він почував якесь просвітління, ніби зародок надії, якщо слово «надія» можна прикласти до сподівань громадянської війни. В цю мить йому здавалось, ніби, щасливо уникнувши лих, що можуть статися на морі, і ступивши на берег, він позбувся всіх небезпек. Ніхто не знав його ім’я, він був сам, втік від ворога, не лишивши сліду, бо на морській поверхні не лишається нічого; ніхто не звертав на нього уваги, навіть ні в чому не підозрівав. Він відчував у собі якесь надзвичайне заспокоєння. Ще трохи, і він би заснув.

Якраз для цієї людини, на долю якої впало так багато бур, глибока тиша, що огортала небо і землю, була сповнена дивних чарів.