Читать «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство» онлайн - страница 392

Ця схема, запропонована Вяч. Вс. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.

Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру) на археологічному матеріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колінних суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.

Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця поховання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховальних кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися саньми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кремації у дерев’яному човні.

Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в інших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, переважав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свідчить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спільності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кремації та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обрядів у етнічно однорідного населення відзначається етнографами. Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізноманітнішими. Звідси й різні типи поховань.

Так, кремація померлого могла здійснюватися як на місці поховання, так і на стороні. В останньому випадку перепалені кістки та попіл збиралися до урни чи в мішечок і перевозилися до поховальної споруди. При обряді інгумації тіло ховали у зібганому, випростаному або ж сидячому положенні. Тут спостерігається велика кількість варіантів положення рук, ніг, орієнтації небіжчика за сторонами світу. Відомі випадки так званих вторинних поховань, коли у землю клали кістки уже зітлілого трупа, тобто практикувалося перенесення кісток із попередньої могили. Колективні поховання за доби бронзи трапляються досить рідко. Серед поховальних споруд переважають прямокутні ями, відомі також овальні та круглі у плані, із сходинками та заплічками, катакомби, підбої, дерев’яні склепи, скрині та закладки, стовпові конструкції, довбані колоди тощо.

Четверта фаза обряду (створення з кісток померлого його зображення) фіксується лише в окремих випадках. При дослідженні деяких поховань індоіранської спільності виявлено мацерацію тіла (очищення кісток померлого від м’яких тканин). Далі скелет використовувався для виготовлення подоби людського тіла, а на черепі моделювалося обличчя небіжчика, підфарбоване вохрою. У такий спосіб відтворювався двійник померлого. Але значно частіше тіло померлого ховали у підземному склепі (катакомбі), а для виготовлення двійника використовували лише череп із модельованим на ньому обличчям.