Читать «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство» онлайн - страница 389
Колектив авторів
Якщо Сонце є вогнем небесним, із рухом якого пов’язані річний господарчий цикл та регулярна зміна пір року, то повсякденне життя не могло обійтися без вогню земного, що палахкотів у кожній оселі. Уявлення про велику очисну силу вогню увійшло у свідомість людини, бо підтверджувалося на практиці. Вогнем очищалося місце будівництва житла та поховальної споруди. Великі багаття та малі вогнища палали на святилищах і перед домашніми вівтарями. У мешканців лісостепу культ вогню засвідчений численними зольниками, де місцевлаштування величезного багаття, після відповідних культових церемоній, увічнювалося земляним насипом. Населення степової смуги було менш схильним до влаштування грандіозних вогнищ за браком деревини, але й воно віддавало належне вогненному ритуалу, користуючись жаровнями чи курушками.
У власній оселі члени сім’ї поклонялися духові домашнього вогнища. Поряд з останнім, як правило, розташовувався невеличкий вівтарик. Жертвоприношення здійснювалося колосками злаків або глиняними “паляничками” з домішками зерен. Забивалися тварини та птахи або ж приносилися у жертву їхні глиняні подоби. Такі обряди мали у майбутньому гарантувати приріст сім’ї, худоби та рясний урожай.
Поклоніння Сонцю, вогню та домашньому вогнищу взаємопов’язані і не піддаються чіткому розмежуванню, принаймні на археологічному матеріалі, так само як і вогненна та солярна символіка. Ряд дослідників саме із солярно-вогняного циклу обрядів виводить звичай кремації. Спалення небіжчиків мало значне поширення у праслов’янських, прабалтійських, фракійських та фіно-угорських племен України і вибірково використовувалося в індоіранському середовищі. Душа небіжчика з димом поховального багаття могла піднятися до неба чи опуститися у землю, зникнувши за обрієм. Отже, вогонь сприймався як універсальний медіатор, зв’язковий, що з’єднував при виконанні певних ритуалів підземний, земний та небесний світи.
