Читать «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство» онлайн - страница 2

Широке історичне узагальнення, яким є “Давня історія України”, зумовлює постановку багатьох конкретно-історичних проблем. Серед них — початкове заселення території України, індоєвропейська спільність, скіфська державність і антична цивілізація, етногенез слов’ян, Київська Русь, кочові народи Півдня України та ін. Жодна з цих проблем не має усталених загальноприйнятих вирішень, хоча нагромаджена джерельна база і рівень її історичного осмислення дають сьогодні можливість їх ґрунтовнішого висвітлення.

Закономірним є питання, чию давню історію ми маємо відтворити? Населення, що впродовж тисячоліть жило на території України, не маючи прямого відношення до власне українського історичного процесу? Чи населення, історія якого, так чи інакше, становить собою підмурки історії України й українців?

Свого часу Ф. Геґель у лекціях про “Філософію історії” поділив народи світу на “історичні” й “неісторичні”. Серед останніх опинилися слов’яни. К. Маркс і Ф. Енгельс перейняли цю концепцію, зробивши виняток для поляків. Пізніше до категорії “історичних” “пробилися” інші слов’янські народи, і лише для українців там не знайшлося місця. У структурі світової історії Україна як окрема етнополітична одиниця по суті не представлена й досі.

Основна причина цього не в німецькому романтизмі і навіть не у великодержавному русофільстві, на чому ми охоче наголошуємо, а в нашому українському “самонеусвідомленні”. Несприйняття кращих надбань української історичної думки кінця XIX — початку XX ст. негативно позначилося на подальшому розвитку історико-археологічних досліджень в Україні. Вони в переважній більшості відійшли від розв’язання складних проблем соціо- і етногенезу, зосередившись на культурно-типологічному аспекті. Історичні явища розглядалися не в динаміці їхнього розвитку, а в статиці. У кращому разі дослідники знаходили їм місце серед аналогічних синхронних проявів.

Тим часом проста сума “горизонтальних” історичних явищ не могла замінити собою “вертикальності” історичного процесу, для відтворення якої потрібне застосування генетичного методу пізнання. Він передбачає насамперед виявлення внутрішніх закономірностей розвитку, за якими кожне наступне історико-культурне явище є результатом попереднього.

Іноді археологія має справу з явищами ренесансу, коли ті чи інші традиції культури відроджуються на тій самій території через історичні епохи.

Тривалий час серед археологів точиться дискусія з приводу типологічної і технологічної близькості керамік черняхівської культури (II— V ст.) і києворуської. Аргументом проти такого зближення є насамперед відсутність хронологічної спадковості між двома епохами. Культури черняхівського гончарного виробництва і києворуського справді відділені кількома століттями побутування в східнослов’янському суспільстві ліпного посуду. Ще більший хронологічний розрив між черняхівським періодом і українським середньовіччям, а тим часом кераміки обох епох справді близькі між собою.