Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 68

Майор, пихкаючи сигарою, спитав:

– І це все, Паганелю?

– Звісно що ні! – азартно вигукнув учений. – Клімат! Авжеж, тутешнє підсоння має одну особливість… Я назвав би її неправдоподібною.

– Що ж у ньому такого особливого?

– Воно сприяє виправленню вдачі! В австралійському повітрі метали не іржавіють. В Англії помітили цю особливість тутешнього клімату й вирішили засилати сюди різних лиходіїв і злочинців для виправлення. Тут і тварини інакші…

– Ви жартуєте, мосьє Паганель!

– Не жартую. Мабуть, ви помітили, що австралійські коні й велика рогата худоба на диво слухняні. Хіба це не доказ?

– Яким же станете ви, Паганелю, у цій благодатній країні, якщо ви й без того добра людина? – з посмішкою промовила Елен.

– Ідеальним! – відказав географ.

Зранку наступного дня знову рушили в дорогу. Невдовзі караван заглибився в досить рідкий ліс, а надвечір зупинився на відпочинок на березі Білого озера, вода якого виявилася солонуватою та непридатною для пиття. Містер Олбінет приготував і подав вечерю, а потім мандрівники – одні у фургоні, а інші в наметі – поснули, незважаючи на тужливе завивання австралійських диких собак дінго.

Уранці вони виявили, що за Білим озером лежить чудова рівнина. На обрії виднілися горби, а до самих їх підошов уся прерія зеленіла і рясніла квітами. Через десяток миль з’явилися гайки акацій, мімоз та білих камедних дерев. Подекуди по рівнині походжали ему. Макнабсу вдалося підстрелити цього рідкісного птаха, і майор так і залишився б героєм дня, якби Роберт дещо пізніше не поцілив влучним пострілом дивну тварину з довгим липким язиком – чи то їжака, чи то мурахоїда.

– Перед вами єхидна, – пояснив Паганель. – Чи випадало вам коли-небудь бачити щось подібне?

Фургон рухався далі й увечері спинився біля підніжжя гори Талбот. Тільки на привалі Паганель раптом пригадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва. Але містера Олбінета неможливо було заскочити зненацька: у наметі вже була сервірована дуже смачна вечеря. На стіл подавали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг з ячмінного та вівсяного борошна, удосталь віскі та кілька пляшок портвейну.

Через день експедиція зупинилася коло річки Віммері, що сягала завширшки півмилі. Річка несла свої прозорі води між берегами, порослими високими акаціями та миртовими деревами. Безліч птахів пурхала в зеленому вітті. Біля самого берега хлюпалася пара чорних лебедів. Ні мосту, ні порома не було й близько. Шукаючи брід, Айртон піднявся на чверть милі вгору річкою. Замірявши в кількох місцях глибину, він повідомив, що вона не перевищує трьох футів.

Вершники оточили фургон і одночасно з ним увійшли у воду. Колишній боцман, сидячи на передку, правив запряжкою биків, майор і два матроси долали течію за кілька сажнів попереду. Гленарван і Джон Манґлс тримались обабіч фургона, готові будь-якої миті рятувати жінок у разі потреби, а Паганель і Роберт ішли позаду.