Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 23

Саме тоді Консепсьон переживав не найкращі свої часи. Протягом минулих століть тубільці не раз грабували місто. Останній набіг стався 1819 року, і сплюндроване місто досі виглядало спустошеним. Вулиці заросли чортополохом, скоротилася торгівля, завмерло ділове життя. Консепсьон занепав, перетворившись на село, населене самими жінками та дітьми.

Лорд Гленарван попрямував до британського консула, містера Бентока. Проте ні містер Бенток, ані консули інших європейських держав не мали жодних повідомлень про англійський корабель. Повернувшись до Талькауано, Гленарван розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки хоча б якихось звісток.

Минуло вже шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано; всі пасажири яхти зібралися на юті. Леді Елен намагалася, як могла, втішити й підбадьорити дітей капітана Ґранта, а Жак Паганель знову й знову заглиблювався в папери і з напруженою увагою вивчав їх, ніби прагнув вивідати, які ще таємниці там можуть ховатися. Раптом лорд Гленарван спитав його:

– Мосьє Паганель! Чи не могло так статися, що слова, якими ми доповнили текст послання, неправильні? Можливо, ми помиляємося щодо місця катастрофи?

Учений мовчав.

– Мені здається, – після досить тривалої паузи багатозначно мовив географ, – що капітан Ґрант зараз перебуває в полоні індіанців. Ваша помилка в тому, що ви прочитали «напевно стануть бранцями», а слід було читати – «стали бранцями». Тоді все стає зрозумілим.

– Але це неможливо! – вигукнув Гленарван. – Пляшку могли кинути в океан тільки тоді, коли судно наразилося на скелі. Отже, координати, зазначені в посланні, збігаються з координатами місця корабельної аварії.

– Тут я не погоджуюся з вами, – заперечив Паганель. – Чому не припустити, що індіанці відвели жертв аварії вглиб материка? Можливо, вони намагалися повідомити, де перебувають, уже звідти, адже щоб кинути пляшку в море, необов’язково стояти на морському березі – досить мати поблизу річку, що впадає в море.

Так, це припущення вченого було слушним. Усі здивовано мовчали. Першою заговорила леді Елен.

– І що ж ми маємо тепер робити?

– Я гадаю, слід розпочати з того місця тихоокеанського узбережжя, де проходить тридцять сьома паралель, і прямувати далі, не збочуючи ані на півградуса, до такого самого пункту на атлантичному березі. Так, рухаючись цим маршрутом, ми, можливо, й знайдемо потерпілих із «Британії».

– Що й казати, шансів на це небагато, – зауважив майор.

– Хай хоч які вони мізерні, ми не маємо права їх легковажити, – заявив Паганель. – Якщо я не помиляюся, і пляшка дійсно потрапила в океан, пливучи за течією однієї з річок, ми рано чи пізно натрапимо на слід полонених. – По цім слові вчений розгорнув на столі карту Чилі та аргентинських провінцій. – Отже, ми спочатку пройдемо вузьку смугу Чилі. Потім перейдемо через хребти Кордильєр і спустимося вниз, до пампи. Тут безліч річок, річечок, гірських потічків, що перетинають тридцять сьому паралель, і всі вони могли віднести пляшку з посланням до моря. Тож цілком можливо, що в якійсь зі стоянок на березі, в ущелині чи гірській долині зараз караються в індіанській неволі ті, хто чекає на порятунок.