Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 117

Володіння Гаррі Ґранта виявилися невеликими – острів Марії-Терезії був лише пласкою вершиною підводної гори, яка колись давно піднялася з вод Тихого океану. Першими колоністами на острові були різні рослини, що поступово створили шар родючого ґрунту, і птахи. Китобої, які зрідка зупинялися на острові, завезли сюди свійських тварин – кіз і свиней, які з часом здичавіли. Коли ж на острів потрапили моряки із загиблої «Британії», вони зуміли розпорядитися природними багатствами Марії-Терезії, і за два з половиною роки зовсім змінили острів. Кілька доглянутих і старанно оброблених акрів землі забезпечували остров’ян усім необхідним, а решту їм посилали море та лісові чагарники.

Хижа виявилась охайним будиночком, збудованим із корабельних брусів і дощок. Обідній стіл стояв у затінку дерев, а обід, що складався із запеченої задньої ніжки козеняти, коржиків та зелені цикорію, виявився чудовим.

– Жаліти пройдисвіта Айртона нічого, – віддихуючись після обіду, мовив Паганель. – Цей острівець – справжній рай!

– Так, він дійсно був раєм для нас трьох, – погодився з ним Гаррі Ґрант. – Шкода, що малуватий. Я міг би заснувати тут, у Тихому океані, шотландську колонію.

– Отже, ви не відмовилися від цієї думки? – спитав лорд Гленарван.

– Звичайно ні, сер. Мені здається, ви й урятували мене тільки для того, щоб я завершив справу свого життя.

– Майбутнє в наших руках! – сказав Гленарван. – Спробуймо разом здійснити вашу мрію, капітане. А зараз ми готові послухати вашу історію.

– У ніч проти 27 червня 1862 року, – почав Гаррі Ґрант, – «Британія», втративши керування, розбилася об скелі поблизу острова Марії-Терезії. Практично вся моя команда загинула. Лише матросам Бобу Лірсу, Джозефу Беллу і мені вдалося дістатися берега. Земля, що прихистила нас, виявилася безлюдним острівцем завдовжки п’ять і завширшки дві милі. Тут росло кілька дерев, було джерело прісної свіжої води. Ми не занепали духом і приготувалися до впертої боротьби за життя. Почали з того, що підібрали всі уламки судна, інструменти, невелику кількість пороху, зброю та мішок із зерном, що став для нас найвищою цінністю. Перші тижні нам було дуже тяжко, але невдовзі полювання та риболовля змогли забезпечити нас харчами. Врятовані з судна астрономічні прилади допомогли точно визначити, де лежить наш острівець. Саме тоді я зрозумів, що сподіватися ми можемо тільки на щасливий випадок.

Ми трудилися не покладаючи рук. Уже невдовзі кілька акрів землі було оброблено і засіяно. Картопля, цикорій та щавель урізноманітнили нашу мізерну їжу. З часом з’явилися й інші овочі. Ми зловили та приручили кілька козенят – тепер у нас з’явилося молоко і масло.

Потім із викинутих на берег уламків «Британії» ми збудували цей будиночок, укрили його просмоленою парусиною і щасливо пережили період дощів. Не раз хотілося мені вирушити в море на човні, збудованому з плавника і корабельних дощок, але найближча земля – архіпелаг Паумоту – була від нас за півтори тисячі миль. Як часто, стоячи на берегових скелях, ми мріяли побачити в морській далечіні обриси корабля! Але за весь цей час тільки два-три рази на горизонті майнули вітрила, та й ті незабаром зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже не сподівалися, але вчора, зійшовши на найвищу гору, я побачив на заході легкий димок, який поступово наближався. Незабаром я вже міг бачити судно, що прямувало до острова.