Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 50

«Що тут тепер?» - запитала Наврікат.

«Читання, перформанси, виставки».

«Для мертвих?»

«І для них також».

2

У листопаді я прилетів до Мумбая. Летів через Лондон, де прочекав десять годин у Гітроу, а потім іще дев’ять годин летів у сповненому дитячим плачем літаку. До Мумбая прибув зранку. Рейсу до Керали мав чекати близько семи годин. У Кералі я мав написати щось про сезон дощів на замовлення одного нью-йоркського журналу. Видання шукало людину, яка погодилась би на два тижні полетіти в Індію і підготувати якісь матеріали. Коли розмовляв із редактором по телефону, з’ясувалося, що часопис оплачує переліт і дає на кишенькові витрати. Мене це влаштовувало. За переклад з української вони також заплатять перекладачеві. Я не хотів писати про Ґоа. Тому сказав, що напишу про Кералу.

«Тільки не пиши про слонів і мавп», - попросив редактор.

«А про дощі?»

«Які дощі?» - здивувався той.

«Я кажу, що можу написати про сезон дощів».

«Це хороша ідея», - втішився редактор.

«Там іще € комуністи, здається, маоістського спрямування».

«Можеш змішати все в одну купу - дощі з комуністами, - пожартував редактор. - Завтра надішлемо чек».

«Дякую».

Я знав одного іспаномовного письменника, Міґеля, який мав непогані зв’язки у цьому журналі. Він порадив мене для такого репортажу. Міґель показав три моїх есеї, перекладених і надрукованих у літературних журналах, і їх це переконало. За ті есеї кожен часопис заплатив мені по п’ятдесят баксів, залишивши, правда, за собою авторське право. Звісно, ті гроші я давно витратив, і вже не міг розпоряджатися своїми текстами. Та Міґель похвалив мого перекладача і сказав, що все буде кльово.

Третього дня після розмови, під обід, поштар вкинув у мою поштову скриньку конверт від редакції з чеком на три тисячі доларів. Коли я розмовляв із редактором, то натякнув, що краще було, якби вони захотіли що-небудь про Україну. Але той пробелькотів, що про Україну не модно, їм потрібна Індія. Коли за півтори тисячі я купив квиток і за сто баксів поставив індійську візу, у мене залишалося достатньо грошей як на двотижневе перебування у країні, де за десять центів рикша може перевезти тебе з одного кінця міста в інший.

«Наврікат, вітання! Я на летовищі у Бомбеї... - і виправився, - у Мумбаї». Телефонував із терміналу, де будівельники щось ремонтували. Місць для пасажирів було обмаль, а телефоном із чорного ебоніту можна було скористатися, заплативши кілька рупій молодому мумбайцеві. З нього я і дзвонив Наврікат. Я знав зі слів моїх нью-йоркських приятелів, що Наврікат пише вірші, друкуючись на студентських порталах і в електронних літературних журналах. І я зауважив її британську вимову.

«Скажи, в якому ти терміналі? Приїду хвилин за сорок». Я встиг сказати, перепитавши у телефоніста, який стояв переді мною, і зв’язок перервався. Вийшов назовні. Мене перепинив поліцейський з автоматом і попросив повернутися. Я не сперечався, хоча мене це здивувало: і його прохання, і його автомат. Але назовні тремтіло спекотне повітря, тому бажання виходити в мене й так зникло. Радо повернувся у прохолодну почекальню терміналу, в якій працювали кондиціонери, і чекав на Наврікат.