Читать «Дізнавач» онлайн - страница 25

Белки майже не стало — сама тінь хиталася. Діти — нічого. Трималися з розгублення й нерозуміння.

Довид Срулевич поводився по-молодецькому. Я зголосився організувати похорон. Але він усе взяв на себе.

Обґрунтував:

— Час такий, що єврейські похорони тобі робити не можна. Не так зрозуміють. А ми з Белкою хочемо, щоб по-єврейськи. Без рабина, але все ж таки. Я потихеньку сам кадиш прочитаю. Зусель теж від себе помолиться осторонь, від людей подалі, але хтось обов’язково вгледить. А в разі чого на мене вкажуть. А ти тут ні до чого. Правильно? Не ображаєшся?

Покійний Євсей лежав на підлозі. На простирадлі. Як у євреїв вимагається за законом. Стрілився він у серце. Обличчя мало добрий вигляд.

На всіх підвіконнях свічки.

У Довида комір сорочки надірваний. У Белки сукня трохи зіпсована — по шву розпорота.

Я запитав — чому?

Довид мотнув головою — звичай.

Страждають, отже. Одяг на собі рвуть. Зрозуміло.

Заходили люди.

Жінки голосили. Чоловіки мовчали.

Зусель бубонів в іншій кімнаті. Розгойдувався, голова накрита смугастим покривалом, з-під нього й лунало бубоніння. Молитва.

Я згадав Діденка.

Кажу тихенько:

— Громадянину Табачник, вам привіт від Діденка.

Зусель мене ніби не почув. Але забубонів голосніше. І захитався сильніше.

Я не наполягав. Момент не той.

На кладовищі підійшли товариші зі службі. Казали слова. Але всім було зрозуміло: вчинок Євсея засуджується. Зі скорботою, але засуджується одноголосно.

Євсей порушив основну заповідь: офіцер, тим паче комуніст, має право стрілятися тільки в одному-єдиному випадку — через неминучий полон. Завдати максимальної шкоди супротивнику — і дивлячись смерті в обличчя, застрелитися. Це є героїзм. Євсей пішов на свій учинок за мирного часу. Це як?

Громадян єврейської національності було багато. Юрба різного віку. Євсей — людина відома. Тим більш — Довид. Виявили пошану, розійшлися.

Товариші з міліції трималися окремим гуртом. Всі у формі. Темно-синя. Як небо ясної осені. Гарно. Кобури шкіряні. У багатьох трофейні, з війни доношували. Чоботи, звичайно, начищені. Хоч і йшли до ями багнюкою.

Мене, як близького друга, викликали сказати слово на прощання.

Я сказав:

— Дорогий Євсею. У тебе залишилися сини. Ми їх не кинемо. Нашій Батьківщині потрібні всі сини. Твоя родина буде щаслива, хоч і без тебе. Спи спокійно.

Я не казав про обов’язок, про бойову молодість, про нагороди Євсея. Я казав про те, що боліло у нього на серці в ту саму хвилину, коли він спускав гачок. Коли куля летіла йому в серце.

Розумію, дехто мене засудив. Але інакше сказати я не міг. Правда просилася назовні. І я її від себе відпустив.

Як Довид обіцяв, так і сталося: після того як присутні покидали землю у яму і стали розходитися, він ненастирливо і тактовно прочитав молитву.

Зусель відійшов за кущі і там схлипував по-своєму.

Ну, це його діло.

Натомість Табачник, мабуть, за своєю ініціативою засунув під голову Євсею згорток — релігійний смугастий причандал і щось іще. Довид пояснив на мій німий погляд: талес і кіпа.

— Єврею там, — Довид кивнув угору, — без цього не можна.