Читать «Дізнавач» онлайн - страница 24
Маргарита Хемлін
Я виправив:
— У 47-му — посуха. Ви 47-й до 33-го не приплітайте, Миколо Івановичу. Не треба зайвого.
— Зайвого й не треба. Люди люблять саме зайве скрізь приплести. А я не люблю. Завтра ти про мене наслухаєшся саме зайвого. Я сам тобі розкажу. Я й за німців дітей у школі вчив. Чекав, що радянська влада мене за дупу схопить. Не схопила мене радянська влада. Навіть зі школи не вигнала. Очі кололи, що за німців учителював. Але не вигнали. А я запитав у одного начальничка, що я такого страшного за німців з дітьми зробив, що мені треба колоти очі. Він каже: «Ви дітям у голову вкладали, що Бог є». Так, укладав. Вони таке довкола себе бачили, що тільки на Бога й сподіватися. І я їм відверто казав: «Дітки, Бог є». Більше нічого. Зрозумів?
Я кивнув.
— І не кивай мені тут. Я у себе в хаті. Скільки побудеш?
Я бачив, що йому ще хочеться побалакати. Але все в мені противилося. Відповів, що поїду з півнями.
Він зітхнув:
— Ото ж. Покалічені ми з тобою, Михайлику, геть чисто інваліди. Через війну і своє життя.
— Я особисто не інвалід. Я здоровий.
Діденко мене по голові погладив, як у школі:
— Інвалід, інвалід, хлопче. Ще й який.
Просив розбудити, коли зберуся йти.
Я не спав ані хвилини. В голові шуміла самогонка. Хоч і було її трохи. Але шуміла. І Зусель там шумів, і Лілія Горобчик, та інші. І Діденко листом зім’ятим трусив за моїми безсонними очима. Усередині голови. І Петро Палій пов’язкою своєю білою трусив. І всі вони зливалися в одну купу.
Підвівся тихенько.
Діденко спав, хропучи. Коли людина прикидається, він рідко удає, ніби хропе. Натурально не вийде. Я був упевнений — спить.
Обнишпорив хату, як міг. Листа не знайшов.
Ще не почало розвиднюватися — я пішов. Залишив на столі трохи грошей і пішов.
Дорогою багато думав.
Я — солдат. Виріс із наказу. Як і вся наша велика країна. Взяти хоч би Харків, який за недовгий час став моїм рідним містом. Призначили столицю — і стала столиця. І виросли будівлі небаченої висоти. І майдани небаченої ширини. Потім призначили повернутися столиці до Києва, і Київ знову став столицею.
Або взяти до прикладу горезвісний голод. Призначили голод — став голод. І мої покійні батьки тут ні до чого.
Хоч мирне життя давно знову увійшло в свої права, мені хотілося, щоб спустили іменний наказ, щоб мені призначили: забути справу Горобчик, забути про те, що мене поливає брудом усіляка дрібнота, переважно євреї, що мені треба ворушити старе і заглядати далеко в нове — щоб передбачити.
Але наказу такого ніхто, крім мене, мені дати не міг. Нікому ж на землі не могло спати на думку.
Таким чином, я повернувся в Чернігів. Любочка зустріла мене добре.
Ганнуся вішалася мені на шию кожну секунду і казала:
— Татусю, татусю! Любесенький мій татусю.
Дівчинці чотири з чимось, а вона розуміє, що таке любов у родині.
Свій швидкий приїзд я пояснив Любочці бажанням скоріше побачити її і відчути її ласку. Вона зраділа.
Ми намітили спільну поїздку до Києва — купити дещо з господарства і для Ганнусі, що росте не щоднини, а щогодини.
Але мене терміново відкликали з відпустки.
Євсей Гутін застрелився з табельної зброї. У себе в сараї.