Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 70

Зося вдивлялася в Магдине обличчя й лише тепер почала розуміти, що хотіла пояснити вчора Агата. Вона теж, хоч і з’явилася тут через дурне жеребкування місць у пансіоні, чекала, що Магда вибере її, усміхнеться до неї або зробить щось таке, аби можна було сказати, що завдяки їй, через її, Зосину присутність, ЦЕ сталося! Їй теж хотілося вибігти до вітальні й щосили вигукнути, що Магда прокинулася, повернулася до них. І лише тоді збагнула смуток Агати і її коротке, сповнене болю й розчарування: «Нічого не вийшло».

— Гаразд, починаємо!

Петрусь мешкав на вулиці Квітковій у великому будинку, чиї білі стіни лисніли чистотою, а дах виблискував веселою червоною черепицею. Довкола простягався дбайливо доглянутий сад, де трава завжди була рівненько підстрижена, і жоден бур’ян не виднів на охайних клумбах.

У Петруся було все, чого може потребувати хлопчик його віку. Люблячі батьки все йому дозволяли й умить виконували будь-які його бажання; старші брати й сестри турбувалися, щоб він ніколи не почувався самотнім чи безсилим, а численні тітки й дядьки завжди готові були допомогти порадою, приділити час і увагу.

Для них він був їхнім маленьким принцом.

Завжди знаходився той, хто бавився з ним у хованки, читав казочку, гойдав на гойдалці, виконував прохання, висловлене, зазвичай, у формі наказу. Бо хоча Петрусь рідко вживав слова «будь ласка», а частіше «хочу», він зазвичай отримував те, що хотів. Хлопчик швидко зрозумів, що досить лише скривитися, удати, наче плачеш або дужче тупнути ніжкою, щоб «ні», наче після доторку чарівною палички, перетворилося на «так».

У серці Петруся не було жодних тривог, воно було таким легеньким, що його тіло майже нічого не важило. Коли хлопчик виходив на подвір’я, мама клала йому до кишень камінці, щоб вітер не підхопив його й не поніс далеко від дому й люблячої родини…

Зося зупинилася. Цей уривок завжди нагадував їй дитинство, коли вже перед самим сном вона прислухалася до казки. Заплющивши очі, відчувала легкість, яка сповнювала її тіло, линула в повітрі, здійнята невидимим повівом, піднімалася над будинками й відлітала. Її мета завжди була однаковою й заздалегідь визначеною: зробивши коло над будинками, дівчинка завжди летіла в бік лікарні, де працювали її батьки.

Здалеку бачила велику територію й парк, жовті стіни й величезні вікна. Пригадує, як опускалася нижче й зазирала в кожне з них, проте ніде не могла знайти тата й маму. Тоді відчувала, як слабне, падає, і за мить уже стояла на землі. Лікарняні вікна були зависоко, щоб можна в них заглянути, а східці, що вели до входу, здавалися височезними, мов гори. Вона була певна, що навіть якщо нелюдським зусиллям підніметься ними, то нагорі на неї чекатиме грізний велетень — сторож, який перегородить їй шлях зі словами: «Дітям заборонено до лікарні заходити!»