Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 68

Агата кивнула головою. Дівчата з пані Аліцією вийшли. Вона залишилася з Магдою наодинці й глянула на обличчя сплячої. Це було те саме обличчя, яке вона стільки разів бачила уві сні. Може, трохи більш змарніле, зблідле, але це без сумніву обличчя білявки з її сновидінь. Дівчина мала таке саме пряме світле волосся, яке тепер підстригли. Очі із заплющеними повіками не лякали Агату. Здавалося, наче Магда щойно заснула.

Агата помовчала, а тоді озвалася, щосили намагаючись панувати над своїм голосом:

— Привіт, мене звуть Агата, — вона говорила те, що запланувала собі вчора перед сном. — Не знаю, як сталося, що я опинилася тут. Бо ж напевне не через цю банку з-під пива. Я тобі почитаю. Якщо тобі не сподобається, просто скажи. А й справді, ти ж не можеш… Ну, тоді подай якийсь знак. Я знаю, що в тебе вийде. Можеш навідати мене уві сні. Сорі, це в мене зуби цокотять, я трохи нервую, але це минеться. Гаразд, почнемо. Без назви:

У покинутих людьми, зруйнованих будинках, у яких крізь дірки в дахах зазирають зорі й чиї вікна, давно позбавлені шибок, запрошують вітер, а сади, зарослі бур’янами, знеохочують перехожих, вирує таємне життя. Там знаходять прихисток висхлі, наче попіл, бажання, вражені надії, зневажені мрії, убиті в зародку думки, зболілі, принижені почуття…

Зупинилася, щоб перевести подих. Хотіла зволожити губи, але не було, чим. Ще раз пробігла очима текст.

— Сподіваюся, що тобі воно подобається? — звернулася до Магди. — Гаразд, поїхали далі:

Ховаються по закутках, утікають від здичавілих котів й тужно позирають на сповнені людського гомону оселі.

Брутально вигнані, виметені на вулицю, пожбурені на смітник, вони приховують власне страждання. Чекають, коли зможуть повернутися, або ж усихають на самоті.

— Якась ця казка чудна, — буркнула вона, та вже за мить продовжувала:

Іноді на них натрапить Квітникарка й укладе до букета з майорів чи незабудок. Притулившись до листя, вони тремтять стривожено, коли жінка стоїть із квітами, а байдужі покупці, минаючи її, не звертають на букет найменшої уваги. Граційно вигинаються й усміхаються, а тоді сумовито схиляють голівки. Розчаровані, небажані, повертаються вони до порожніх будинків, щоб з’юрмитися в куточку й тихенько поплакати від туги. Прикриті опалим листям, засинають і сниться їм вогонь у каміні, кімната хлопчика, де чутно музику, кухня, де вистигає духмяний яблучний пиріг із цинамоном.

Іноді у відчаї вибігають на вулицю й намагаються причепитися до людей. Їдуть зупинку чи й дві автобусом, гріючись у теплі їхнього подиху. Схожі на бездомних собак, які прагнуть любові, проте вони нікому не потрібні.

Зрештою висихають і, розпавшись на попіл, срібні порошинки, здіймаються до зірок.

Зупинилася й глянула на Магдине обличчя, ніби бажаючи щось із нього прочитати. Але не помітила, щоб здригнувся маленький, найменший м’яз.

— Тобі подобається? — і замовкла, очікуючи на відповідь. — Я знаю, ми могли би знайти щось класніше. Але ми з тобою не знайомі. Не знаємо, що ти любиш. Ти не схожа на любительку жахастиків, швидше нагадуєш нашу Зоську, яка радше язика собі відкусить, ніж скаже щось… ну, ти розумієш. Твоя мати класна, видно, що вона дуже хвилюється. Якось дивно, що тобі доводиться отак лежати, зате принаймні до школи не ходиш. Я трохи занудна, правда? Ми з тобою сусідки, я живу навпроти… Навіщо я тобі про це розповідаю, ти й сама знаєш. Цікаво, звідки? А це правда, що ти можеш…? Зоська стверджує, що дух вільний, і що ти могла тоді бути з нами. Ну, знаєш, під час тієї поїздки. А це значить, що… Зрештою, ти певне, добряче насміялася, коли Клаудія з Марціном… Якщо ти справді там була, бо може, і ні… Але ж ти знаєш, що я весь час хочу сказати? Чому я? Чому саме я?!