Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 54

— Що ж… — холодно процідила вчителька. — Усім є що згадати, а декому й поготів. Особливо веселою була остання ніч. Утім, дехто розважався краще за інших.

— Ой, пані вчителько… — намагався втрутитися Марцін, здогадуючись, що над Клаудіїною головою збираються чорні хмари. — Ми ж там майже всі були…

— Авжеж, були. І мені справді важко здогадатися, чому, якщо доходила п’ята ранку.

— Ви ж знаєте, як воно… Молодість…

Учителька глянула на нього з такою зневагою, наче він оповідав їй ці заяложені істини щодня. Проте подумала, що він захищає Зосю, воно й не дивно. Вони із Зосею були дуже схожі.

— Молодість — це не лише права, — класна осідлала улюбленого педагогічного коника. І звідки вона лишень черпала ці готові фрази? Ніколи пані Беаті їх не бракувало. — Молодість — це й обов’язки.

«Капець! — подумала Агата. — Нехай би вже краще знизила оцінку з поведінки за семестр і припинила мордувати нас своїми байками! Невже вона думає, що відкриє щось нове в галузі прав та обов’язків учня?!»

«Чорт, хоч би матір не викликала! — благала подумки Клаудія. — Певне, не бути мені більше старостою… Ну й дідько з ним, тільки щоб матір не викликала, бо мені гаплик!»

Зоська так панікувала, що не могла сформулювати жодної розумної думки. Трусилася, як перед контрольною, і навіть не мала відваги підвестися й заперечити проти цієї явної несправедливості. Вона знала, що навіть якщо їй і вдасться подолати опір м’язів, то вона не спроможеться видушити жодного слова, а про те, щоб стати на власний захист, не було навіть мови. Зрештою, докази були незаперечними, вона жила там протягом тижня, тож мала відповідати нарівні з іншими.

Захищати їх мала би Клаудія як староста класу. На її місці Зоська так би й учинила. Ситуація була незрозумілою, бо обвинувачуваній не годилося ставати на власний захист. Вона розраховувала на однокласників, та, мабуть, помилилася, бо крім двох непереконливих голосів ніхто не квапився зізнаватися й брати провину на себе.

— Не хочу, щоб ви подумали, що я запроваджую якусь колективну відповідальність… — продовжувала класна.

«Ні?! А що тоді це в біса таке?!» — подумки лютувала Агата.

— …бо ці часи давно минули…

«О, цікаво, тож дістанеться лише Клаудії?…»

— Тому решті класу цього разу нічого не загрожує.

Решта класу, крім двох осіб, відчула помітне полегшення, яке, здавалося, можна було б виразити в децибелах. Усі відразу загомоніли. Лише два винятки, чия доля так і не вирішилася, напружено чекали. Тільки Агата виглядала байдужою.

— Отож, щоб не говорити забагато, покарання стосуватиметься лише Клаудії, Агати і… Зосі, — у голосі класної не відчувалося жодного вдоволення.

Третє ім’я й особа, якої воно стосувалося, абсолютно не підходили до двох попередніх. Така собі мимовільна іронія. Пані Беата сама викликала цю іронію, наказавши тягнути жеребки. На щастя, покарання не було тим, про що всі подумали. Жодного примітивного зниження оцінки, нічого такого. Це так непедагогічно!