Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 49
Малгожата Гутовська-Адамчик
— Злякалася нас, — видушила Зоська.
— Ну, то має проблему, бо їй доведеться сюди повернутися, — зареготала Агата. — А я не збираюся їй цього полегшувати.
— Зглянься, це лише людина.
— Точніше, двоє людей. Підозрюю, що вона когось проковтнула, — промовила Агата, і дівчата знову зайшлися сміхом. — Треба перевірити, чи не бракує кого-небудь. Може, Марціна?
— А ти помітила? — здивувалася Зоська.
— А хіба що? Я ж не сліпа.
— Але ти постійно втуплена у свої черевики, наче хочеш ними весь світ стусонути в… Ну, розумієш…
— У дупу? Так? Не соромся. Дозволь собі раз у житті. Вимов це голосно й чітко. А ти взагалі знаєш це слово чи завжди використовуєш евфемізми?
— Яке? Дупа? — Зоська засміялася. — Колись воно трапилося мені в якомусь романі.
— Тоді повтори: ду-па! За мною: ду-па!
— Ду-па.
— Не досить чітко.
— ДУ-ПА! Тепер краще?
— Трохи ліпше, але на шістку не тягне. Ну, що таке! — проказала Агата тоном Міс Тропік. — Лихо мені з вами!
— Дупа! Дупа! Дупа! — горлала Зося, і якби не дискотека, хтось міг би почути й втрутитися, і все завершилося б невеличким скандалом, передусім зміною її ідеального іміджу.
— А ти взагалі ніколи не лаєшся? — поцікавилася Агата. Спостерігаючи за Зоською, вона раптом уперше в житті зрозуміла, що сказані нею слова можуть цілком стосуватися її самої.
— У кожного з нас є свої таємниці, — двозначно мовила Зося.
— Зрештою, хіба це лайка? Дошкільнята лаються міцніше. Мій брат, приміром…
— У тебе є брат? — пожвавішала Зося.
— А що?
— Нічого.
— Є. Молодший. Такий шибеник. Можна сказати, мавпеня.
Зося раптом засмутилася. Агата збагнула, що незумисне її вразила.
— Але я його не люблю, — додала вона, хоча це не зовсім було правдою. Особливо віднедавна.
— Зовсім як я бабусиного собаку, — у свою чергу звірилася Зося.
— Іноді я ладна його вбити!
— Я теж!
— Часом я цього гівнюка просто ненавиджу!
— Може, поміняємося?
— А який це пес?
— Такса, така собі жирна сарделька. Він мене зневажає.
— І ти ще дивуєшся.
— Ну, наші почуття взаємні.
— Що ж, може й так.
— А твій брат?
— Узагалі не такий він уже й поганий, — сказала Агата й здивувалася, почувши власні слова. — Такий шибайголова.
— Чекай, чекай, ти мене розчарувала! Який шибайголова? Я гадала, ти щоночі висмоктуєш з нього кров! Ти не належиш до жодної секти? У такому вбранні ти мала би… — Зоська схаменулася, бо побачила, що Агаті більше не хочеться сміятися. — Пробач, — промимрила вона про всяк випадок.
Агата лише махнула рукою.
— Я йду до ванної, — проказала своїм звичайним тоном, наче цієї розмови взагалі не було.
Коли дискотека закінчилася, Клаудія ризикнула вдруге зайти до кімнати. Агата й Зоська лежали кожна у своєму ліжку, кожна у своїй звичній позі, і Клаудія вже було подумала, чи не примарилося їй все, що вона побачила раніше.
Мабуть, так і було, тож не роздумуючи довше, вона теж лягла на ліжко. Про всяк випадок одягнена, бо підозрювала, що цей день ще не закінчився.
Адже вони були вільні й далеко від дому.
Агата заснула. Лагідні хвилі заколисували її, неначе вона пливла в човні. І водночас, майже не помічаючи цього, вона брела боса в кришталево-чистій, холодній воді, розлитій у якомусь великому приміщенні. Знову не було ані вікон, ані стін, лише сходи, широкі сходи догори, звідки спливав блакитнястий дим. Вона дивилася в бік тих сходів, але залишалася внизу. Було тихо. Крім хлюпотіння води, яка сягала кісточок, жоден звук не порушував тиші. Тільки світло, вода й вона. Цілковитий спокій.