Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 4

Нічим.

Вони просто її не люблять.

Агата ненавидить, коли приходять гості. Оті всі тіточки й бабуні, які без угаву цвірінькають, куйовдять їй волосся й вимагають ніжностей. Але це, здається, не гості? Біля довгого порожнього столу сидять кільканадцятеро мовчазних, заціпенілих чоловіків. У чорному вбранні, пальтах, капелюхах, вони невидющими очима втупилися в порожнечу, немовби чекають на щось. І зовсім не звертають уваги на голу дівчину з довгим світлим волоссям, яка сидить навпроти Агати.

Агаті незручно, що дівчина зовсім гола, а та мовчки й незворушно дивиться на них. Агата хоче щось сказати, але голос застрягає в горлі, вона намагається підвестися, але тіло відмовляється слухатися. Вона може лише нажахано роздивлятися приміщення, безпорадно шукати допомоги. От якби зрозуміти, що це за місце і як вона тут опинилася, але велетенська світла зала, позбавлена дверей і вікон, не дає жодної відповіді.

«Невже я померла? Коли це сталося?» — думає вона, але це дурниці, бо Агата не пригадує, щоб хворіла, не може вишпортати з пам’яті жодного нещасного випадку і, нарешті, уві сні знаходить спокій: це їй сниться. Знову сниться ця світловолоса дівчина.

Що це значить?

І чи сни взагалі мають якесь значення?

Клаудія затягається сигаретою й, різко розмахуючи руками, силкується скерувати дим у бік вікна. Мати нюшкує як пес, знову буде скандал. Але Клаудія давно не переймається цими криками. Зрештою, вона досконало оволоділа методом роззброєння. Навіть відчуваючи бозна-яку відразу, пересилить себе й кинеться матері на шию:

— Ой, як добре, що ти прийшла! Пригорни мене! — лащиться до матері, здатна домогтися всього й втюхати найбільшу дурницю. — А пам’ятаєш, як я була твоєю маленькою донечкою? — і так далі, аж до нудоти.

Власне, матері лише цього й треба. Та іноді вона налаштована трохи погиркатися. Може, їй здається, що в цьому полягає виховання? Тоді доводиться складніше, але Клаудія однаково допне свого. Вона ніколи не розповідає про себе правди, заради материного власного добра. Зрештою, про що з нею говорити: вона завжди втомлена після безкінечних нічних чергувань і перед роботою в приватному будинку для літніх людей, постійно невиспана. Власне, мати тільки й мріє лягти під ковдру. Життя доньки мало її цікавить. Поспить трохи чи й ні, і знову кудись біжить. Ніколи її немає. То й добре.

Клаудія пшикає в кожен куток аерозолем із запахом конвалії, щоб притлумити запах тютюну. Їй удається це зробити буквально в останню мить, бо за кілька секунд мати дзвонить у двері. Нав’ючена торбинками, з обличчям страдника, що йде на шибеницю, вона стоїть у дверях, дивиться на доньку змученим поглядом і зітхає, не промовивши ані слова, зате, мабуть, подумавши про купу брудного посуду в раковині, незастелені ліжка й суп, який треба приготувати.

«І чому в ній узагалі немає радості життя? — думає Клаудія. — Вона виглядає такою старою, мала би якось собою зайнятися!»

Марія Кліщ знімає черевики й заносить покупки до кухні. За нею тягнеться неприємний, різкий лікарняний запах.