Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 105

— Окей, ходімо, що з тобою зробиш…

Агата вовтузилася в ліжку, бо ніяк не могла заснути. Їй хотілося думати про Патрика й лише про Патрика. Прагнула бачити його обличчя, як він нахиляється над нею, наче от-от поцілує, як шепоче її ім’я, вимовляє його так, як ніхто. Торкається її рук, пестить їх губами. Агата щосили заплющувала очі, щоб побачити його обличчя. Але думки щоразу летіли від Патрика до Зоськи. Дівчина почувалася винною в цій незручній ситуації. Не слід їй ні про що розпитувати, говорити. Це не її життя. Вона щось ляпне, а комусь доведеться пожинати наслідки. Але хіба вона щось таке сказала? Лише те, що межа в кожного своя…

— Ми були в Зоськи, сиділи на підлозі, наминали канапки, пили колу і слухали музику. Ну, може й справді трохи заголосно, можливо… Але розумієш, після спектаклю була така суперова атмосфера! — Клаудія намагалася розповісти Магді про враження від учорашнього дня. — Зрештою, удома нікого не було, то чого перейматися? Зоська так перехвилювалася, і якраз почала вже трохи заспокоюватися, аж тут відчинилися двері й увійшов її старий. Ну й фізія в нього була, я не можу! Глянув на нас, ніби в житті людей не бачив, а він же лікар, уявляєш?

«Зосю, — пробурмотів він, а до нас ані слова, прикинь, ні мур-мур. — У тебе дуже голосно!»

І знаєш, що? Знаєш, що вона зробила? Встала й вимкнула музику. І стало тихо. Навіть дуже. Агата подає мені знаки, мовляв, час вшиватися, бо він якийсь ненормальний чувак, але мене щось як укусило, так я розсердилася, і кажу:

— Добридень!

Він, звісно, не відповів.

— А ви Зосин тато?

Ні, ну я розумію, що не слід було, зрештою, це ж його хата, він старший і теде. Та досить було глянути на Зоську. Вона сиділа така нещасна, Боже милий, я й не дивуюся, що вона така химера. Бо потім ще й матуся припхалася. Ну й компашка, скажу я тобі, просто капець якийсь… Зазирнула йому через плече:

«Що тут відбувається?» — майже простогнала, наче ласку нам величезну робить, ніби в неї тут Версаль якийсь, а не задрипана хата в Анині!

І враз Агата ніби отямилася й каже:

«Нині в школі була вистава. Зося чудово виконувала свою роль. Прийшли всі батьки, тільки вас бракувало. Ми тут саме з нею відзначаємо, може, ви теж приєднаєтеся?»

Матуся тільки рота відкрила, він кахикнув, і обоє пішли геть! Нічого не сказали. Уявляєш?! Просто пішли! Вшилися мовчки. Зоська сиділа, біла як труп, втупившись у килим. І стало ніяково, бо ж Агата не хотіла нічого поганого. Зрештою, звідки було знати, що це така пара старперів? «Зосю, у тебе дуже голосно!» А як мало бути? Блін, я їй не заздрю! Я б із нею в житті не помінялася. Моя стара теж із хорошими мухами, іноді погиркаємося собі, але якби була така, як вони, то мені залишалося хіба що повіситися. А Зоська, розумієш, вона така… Не знаю, мені її шкода… Де та твоя книжка, бо зараз розревуся.

Прагнення не спромоглося на жодну розумну відповідь. Бо, може, хлопець мав рацію? Може, самітникові Вітру вже набридла його воля? Може, він хотів би захищати пташине гніздо, коли його мешканці відлітають на зиму, а навесні й улітку слухати їхні розповіді про бурю? Важко збагнути Вітрову вдачу!

— А ти? — запитав, помовчавши, Петрусь.

— Що я?

— У тебе теж сумний голос.

— Тобі здається.

— Хіба Прагнення теж самітники?

— Ні, що ти! — Прагнення зверхньо пирхнуло.

— Я так і подумав.

— Неймовірно, невже ти стаєш спеціалістом із Прагнень?

— А з ким ти жило? — збагнувши справжнє єство Прагнення, Петрусь більше не зважав на іронічний тон.

— Яка тобі різниця.

— Ну, скажи, будь ласка…

Зробилося тихо, Прагнення наче намагалося щось пригадати.

— Це був такий маленький хлопчик, схожий на тебе. Звичайно, що потім він виріс. Та спершу був дитиною. Він мав прекрасні мрії й величезне бажання здійснювати незвичайні речі. Як і кожна дитина, він не міг вирішити, ким йому бути: льотчиком, моряком, а чи винахідником. Його манили пригоди й небезпека, він прагнув бути славетним, щоб інші ним захоплювалися, упізнавали на вулиці, дивилися із заздрістю, щоб газети друкувати його фотографії й описували пригоди, що їх він зазнав.

— І йому це вдалося?

— А як ти гадаєш? — буркнуло Прагнення, а тоді знову запала тиша. Лише Вітер знову шукав щось між опалим листям.

Петрусь більше не квапив Прагнення. Боявся, що воно розсердиться ще дужче, і він більше нічого не довідається. Тож хлопчик мовчки сидів на сходах, дивлячись на сонячний промінь, який проникав крізь вікно й розливався світлою плямою біля його ніг. Міркував, що ж могло статися із хлопцем, який хотів здійснити так багато, і чому його прагнення стало бездомним і нещасним.

«Може, він захворів і помер?» — подумав Петрусь зі смутком. Але він був лише маленьким хлопчиком, який не розумів почуттів і не розрізняв кольорів. Звідки було йому знати, наскільки складними бувають прості справи?