Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 732

— Він, певне, в саду, ідіть по нього!

— Ні, пане. Пані де Вільфор із півгодини тому погукала його до себе; пан Едуар пішов до неї й відтоді не виходив.

Холодний піт виступив на Вільфоровому чолі, ноги його задилькотіли, думки закружляли в голові, немов розхитані коліщата зіпсованого годинника.

— Пішов до неї! — прошепотів він. — До неї!

І помалу пішов назад, утираючи однією рукою чоло, а іншою тримаючись за стіну.

Він повинен увійти в ту кімнату і знову побачити тіло нещасниці.

Він повинен погукати Едуара, збудити відлуння тієї кімнати, яка стала домовиною; забалакати тут означало спаплюжити безгоміння могили.

Вільфор відчув, що язик не слухається його.

— Едуаре! Едуаре! — погукав він.

Ніякої відповіді; де ж хлопчина, що, як сказали йому слуги, пішов до матері й не виходив од неї?

Вільфор ступнув ще крок уперед.

Труп пані де Вільфор лежав перед дверима до будуара, де тільки й міг бути син; труп наче стеріг порога, у розплющених, непорушних очах, на мертвих вустах заклякла загадкова посмішка.

За відхиленою шторою видно було ніжку рояля і край дивана, оббитого блакитним єдвабом.

Вільфор ступнув ще декілька кроків уперед і на дивані угледів свого сина.

Він, либонь, заснув.

Бідолаху охопила невимовна радість; сонячний промінь осяяв мерзенне пекло, де він корчився у страшенних муках.

Він переступить труп, увійде до кімнати, візьме дитину на руки і втече з нею далеко-далеко.

То був уже не той Вільфор, що у своєму витонченому лицемірстві був прикладом цивілізованої людини; то був смертельно поранений тигр, що ламає зуби, востаннє зціплюючи страшну пащеку.

Він боявся вже не пересудів, а примар. Він позадкував на крок і переплигнув тіло, наче палахке вогнище.

Він ухопив сина, пригорнув його до грудей, тряс його, гукав на ім’я; хлопчик не відповідав. Вільфор жадібно припав вустами до його обличчя, воно було холодне і мертвотно-бліде; він обмацав заков’язле дитяче тіло, притулив долоню до його серця: воно не калатало.

Дитина була мертва.

Учетверо згорнутий папірець упав на килим.

Вільфор опустився на коліна, ніби його громом поцілило; дитина вислизнула з неживих його рук і покотилася до матері.

Вільфор узяв того аркуша, упізнав почерк своєї дружини і жадібно прочитав його.

Ось що там було написано:

«Ви знаєте, що я була добра мати: заради мого сина я стала злочинницею. Добра мати не розлучається із сином!»

Вільфор не вірив своїм очам, Вільфор не вірив своєму глуздові. Він порачкував до Едуарового тіла і ще раз оглянув його з тією увагою, з якою левиця оглядає тіло свого мертвого левеняти.

Із грудей його вихопився страшенний крик.

— Бог! — застогнав він. — Знову Бог!

Вигляд обох жертв наповнював його жахом, він відчував, що задихається на самоті, у цій пустці, наповненій двома трупами.

Ще недавно його підтримувала лють, цей великий дар сильних людей, підтримувала його розпука, остання доблесть страченців, яка спонукала Титанів штурмувати самісіньке небо, Аякса — погрожувати кулаками богам.

Вільфорова голова схилилася під непосильним тягарем; він звівся з колін, провів тремтливою долонею по волоссю, що злиплося від поту; він, що ніколи не знав жалості, подався до свого батька, щоб хоч комусь розповісти про своє горе, бодай перед кимось вилляти свою муку.