Читать «Вона» онлайн - страница 97

— Мені здається, ми вже не в тому світі, у якому жили раніше, — Марі дивилась на вулицю, яка в цей час уже була спустошена. — Я вже не можу дивитись на людей як раніше. Тепер я знаю як багато вони приховують, як багато ховає цей світ. Скажіть, а ви це розумієте? — Марі поглянула на друзів, які мовчки перезирнулись між собою.

— Розуміємо. Але знаєш, що ми ще розуміємо? — Андрій зробив паузу і Марі поглянула на нього. — Що ті здібності, які в тобі відкрилось, належать тільки тобі? Ніхто з нас би з таким завданням би не впорався. Так, це твоє призначення, і ми це бачимо. Адже те, що нас лякає до чортиків, ти сміливо взяла на себе. І дивлячись на тебе, у нас не виникає сумніву, що ти з цим не справишся.

— Так, ми кожен день переварюємо купу нової інформації і намагаємось її сприйняти. Усе те, що так приховували і що стає для нас таким зрозумілим, ти так спокійно сприймаєш, — Анна з тривогою і водночас із гордістю поглянула на подругу.

— Я просто не можу зрозуміти, чого я цього не бачила раніше? Але мене так само як і вас багато що хвилює. Я чудово розумію, що тренування вдома і читання казок буде нічим порівняно з тим, що на мене чекає в майбутньому, — відповіла Марі.

Усі це знали, але це було останнім про що вони хотіли думати. Адже до такого вони б ніколи не змогли бути готовими.

Марі не відправили до школи, вирішили три місяці довчити її вдома. Але в школі вона числилась, тому в червні мала отримати диплом по закінченні одинадцятого класу. Найтяжчим для Марі було сидіти вдома. Вже тоді Марі знала, що відразу після випускного вечора вона поїде з дому назавжди. Тому їй було дуже тяжко робити вигляд, що все добре, обговорювати з батьками плани на майбутнє, вибирати університет, професію. Вона говорила про майбутнє, навіть інколи мріяла, уявляла його. Адже як важко було прийняти те, що їй не стати тією, якою вона так хотіла бути. Як же тяжко зрозуміти, що вона не здобуде професію, не матиме роботи, ким вона зрештою стане? Ніким! Вона ніколи не розуміла тих людей, які нічого не мають, після школи стають ніким, а тепер сама опиниться серед них. Це і є один з тих уроків, які роблять нас дорослішими: не можна засуджувати людей, адже вже завтра ми можемо опинитись на їхньому місці і зрозуміти, що на все є свої причини. Та Марі старанно грала відведену їй роль, посміхалась, говорила про майбутнє і була ідеальною дочкою. Але інколи Марі дивувалась, з якою легкістю вона вже може дивитись на батьків. Інколи вона вже нічого не відчувала. Не відчувала ні пекучого болю в грудях, ні злості, ні надії. Вона вже нічого не відчувала до цих людей. Людей, котрі колись були для неї всім, людей, на з яких вона воліла брати приклад.