Читать «Вона» онлайн - страница 115
Марина Кичка
— Так, звичайно. Не кожного ж дня одружуємось). Треба бути готовими до всього).
— Тарас…
— Ми з Марі, —перебив Марі Тарас.
— Ну добре, ми все придумали))), — Марі озирнула всіх загадковим поглядом). — Ми з Анною займаємось оформленням церемонії, а потім оформленням себе на церемонію). Хлопці все це втілять у життя, а сьогодні влаштуємо щось типу дівич-вечора і парубоцької вечірки, але разом))). Як вам така ідея)? — Марі допитливо поглянула на Анну й Андрія, які поки що були в маленькому шоці.
— Це занадто, не потрібно через нас так перейматись, — Анна поглянула на Андрія, який був тієї ж думки.
— Так, ВСЕ Ж І ТАК СКРОМНО, НАС АЖ ЧЕТВЕРО. Але купити тобі сукню ми зобов’язані і прикрасити сад до церемонії. От і все. Так, ЦЕ НАВІТЬ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ, — Марі рішуче поглянула на друзів. Вони здається розуміли, що сперечатись даремно.
Залишивши Андрія і Тараса вдома. Дівчата подались за весільною сукнею. Це заняття виявилось дуже веселим і хвилюючим. Анна здається переміряла незчислену кількість суконь і в кожній виглядала неймовірно. Марі хоч трохи й переймалась, що вони можуть привернути увагу, та це хвилювання в порівнянні з безмежним відчуттям ейфорії було мізерним.
— Анно, а в якому кольорі ти хочеш весілля? — Марі пробігала поглядом по сукням для дружок.
— Та який там колір? Я вже в шоці від того, що в мене буде сукня.
— Але ж ти мріяла про ідеальне весілля? — Марі озирнулась до подруги.
— Звичайно мріяла). У моїх думках це було чарівне весілля в бордових кольорах.
— От, і все, — Марі витягла з безлічі суконь сукню бордового кольору. — Тепер в тебе буде ідеальне весілля). Піду приміряю.
— А про яке весілля мрієш ти? — Анна милувалась своїм новим образом в дзеркалі.
І говорила до подруги, яка переодягалась в примірочній. Запанувала цілковита тиша. І на мить здалось, що за ширмою, нікого немає.
Марі вийшла з примірочної в шикарній бордовій сукні, яка їй дуже пасувала. Вона стала поруч з подругою і поглянула в дзеркало.
— Я не мрію про весілля, — Марі сумно дивилась в дзеркало. — Я знаю, що його в мене не буде.
— Та ти що, ви з Тарасом така класна пара!
— Анно, це все так заплутано, що я просто не можу про це не те що говорити, а навіть думати!
— Добре, можеш нічого не пояснювати, — Анна підбадьорливо підморгнула до Марі.
Подруги перезирнулись і посміхнулись одна одній. Хоч попри все, що з ними зараз діється і за яких умов розвиваються події, було прекрасно насправді відчувати себе «своїми» в нормальному світі. На них навіть ніхто не звертав уваги. Це були дві подруги, які прийшли вибирати весільну сукню, просто дві звичайні дівчини.
А тим часом поки хлопці обходили сад і навіть до кінця не розуміли, що мають тут зробити, ніхто не проронив ні слова. Здавалося б вони так добре одне одного знають. Але жоден не знав про що говорити. Першим почав Тарас.
— То ви всі знайомі дуже давно?
— Так, — Андрій посміхнувся. — Здається, ми все життя дружимо). Я вже й не пам’ятаю початку.
— Марі вас дуже цінує. Каже як би не ви то її б тут не було. Дякую. Дякую, вам, за те, що ви її підтримували.