Читать «Вона» онлайн - страница 114

Розділ 45

Весілля

Марі страшно хвилювалася. Адже з друзями не бачились більше року. Фото зовсім не те. Більше року вони були так далеко одне від одного. З Анною взагалі лише тиждень як почали спілкуватись. А з Андрієм Марі завжди намагалась триматись мужньо, тому про щось, окрім справ, вони теж не говорили. Кожен щиро вірив, що колись вони все ж побачаться, а тепер вони їдуть, щоб одружитись. Марі вже й не пам’ятала, коли востаннє вона так нервувалась. Здавалось її аж нудить від хвилювання. Вона цілий день метушилась. Але до ладу нічого й не зробила. Наче це ж її найрідніші люди, але час невпинно диктує своє, і що як раптом Марі не виправдає їхні сподівання. Це зводило її з розуму.

— Водій мені зателефонував. Вони вже скоро будуть.

— Знаю, Анна прислала повідомлення, — вони сиділи в кабінеті.

— Та не хвилюйся ти так. Усе буде добре, це ж твої друзі.

— Так, у тому то й справа. Мої найкращі друзі — люди, без яких я навіть не уявляю, щоб зі мною було! Ми так давно не бачились. Ми всі напевно змінились. Стільки всього сталось…

Марі почула, що до будинку під’їхало авто. Марі зіскочила на ноги. Вона машинально почала осмикувати та поправляти одяг і оглядати, чи все з гаразд. Адже, не зважаючи на вмовляння Тараса купити їй новий одяг, Марі відмовилась і залишилась в тому, що в неї було, а було в неї насправді не густо.

Марі вибігла на вулицю, а за нею вийшов Тарас. Анна вже стояла біля машини й зачаровано дивилась на будинок. Андрій же допомагав водію дістати речі з машини.

— Марі! — Анна рушила до Марі. Вона обхопила подругу і міцно обняла. — Як я скучила, крихітко.

— Привіт, Марі, — Андрій поставив валізи і обійняв подругу.

Зараз, коли вони стояли отак поруч, складалось враження, що ніби і не було цього року, що нібито вони бачились вчора. Очі в усіх світились. Вони не могли натішитись, що зустрілись. Марі відчула Тараса за спиною. Вона поглянула на нього і широко усміхнувшись відступила, щоб друзі бачили його.

— Тарас, ви його знаєте))). А це Анна й Андрій, ти їх теж добре знаєш))).

Тарас простягнув Анні й Андрію руку, і вони привітались.

— Ой, можна було б і обійнятись, не чужі люди все ж таки))), — Анна широко усміхнулась.

— То давай обіймемось)! Чужими нас вже точно не назвеш).

Анна з Тарасом обійнялись). — Ну то що, ходімо в дім? — Тарас допоміг Андрію занести валізи).

— Ви стільки речей набрали), — Марі оглянула валізи.