Читать «Вона» онлайн - страница 103

— З ТОБОЮ… — жінка з неочікуваності відсахнулась від столу. Вона побачила Марі.

— ЕЕЕ. Вибачте. Я почула крики, подумала, можливо, щось сталось. Мене звуть Марі. Я мала до вас зайти, — але раптом дівчина побачила, що на неї пильно дивиться той чоловік. Він зухвало розглядав її так, як і того разу. — Я зачекаю на дворі, — Марі вже хотіла була йти…

— Ні, стривай. Цей чоловік вже йде, — жінка рішуче поглянула на чоловіка, усім своїм виглядом показуючи, що розмова завершена.

— Ну, що ж добре), — чоловік здавалося не надто засмутився. Він не попрощався з Катериною але пройшов так близько від Марі, що їй на мить здалось, що він призупинився біля неї і вдихнув її запах.

— Привіт, красуне)! — він посміхнувся і легенько торкнувся її підборіддя.

Марі пам’ятає, як вона вийшла від Катерини. А в голові весь час були думки про того чоловіка, і вона не могла позбутися тих нав’язливих думок. Катерина розповіла, що у їхньому містечку є будинок, з якого нещодавно виїхали, тому вона могла там переночувати. Марі дочекалась доки на вулиці не стало людей. Вона швидко наблизилась до будинку, як раптом почула знайомий голос за спиною.

— Що така прекрасна особа робить тут в таку пізню годину? — він підійшов до Марі. — Можливо, я можу чимось зарадити? — хитро посміхнувшись запитав чоловік.

— Ні,— Марі хотіла обійти його, але він стояв уже надто близько.

— Така молода і красива, я ще не бачив таких борців, — він нахилився над Марі і тепер він майже торкався її.

— Що?… — Марі була вражена, що він знає хто вона. Вона хотіла піти, але ноги її не слухались як зрештою і все тіло. Такий він був гарний і їй так хотілось його торкнутись.

— Звідки ви знаєте?… — Марі на мить завагалась, чи варто їй питати, але все ж наважилась. — Ви теж борець?

— Ахахаха, ні). Я ще тоді в поїзді зрозумів, що ти особлива). Така сила волі, така краса та ще й в борці. Будь — хто хотів би бути з тобою. Ти, що вже хочеш іти? Ні, дівчинко))). Як я можу тебе відпустити! А ти ще сильніша ніж я думав). — він знову лукаво усміхнувся Марі.

— Мені потрібно йти, — але Марі не зрушила з місця.

Марі розуміла, що це якісь чари, але як би вона не намагалась, нічого вдіяти не могла. Вона розуміла, що тут небезпечно, проте всі її думки ніби заволочило туманом, усе, про що варто було думати, кудись зникало, вона хотіла лише одного… Його.

— А чи поцілує мене борець на прощання? — він потягнувся до вуст Марі.