Вони сіли за стіл, накритий на всіх,поскидавши шкірянки й важкі піджаки.Відімкнули мобільники, поклавши їхбіля себе, на стіл, де темніли пляшки.Охорона вийшла. Й свіжа імлавихолоджувала вечірній тумані торкалася вікон густого тепла,мов жіночі пальці – відкритих ран.Він усім наливав, хто сидів за столом.Наливав по вінця, як самому собі.І токайські вина, ямайський ромвідбивали світел вогні голубі.Наливав і думав: «Коли теперми іще зберéмось без жодних справ?Ще усі живі й ніхто не помер.Я їх сам знаходив і вибирав.Я їх сам кришував і сам боронив,я їх вів за собою крізь морок і страх,я тримався за них і дбав про них,і запалював сонце на їх прапорах.Молоді й веселі, неголені й злі,вони правлять світ, як я їх учив.Я їх знаю всіх, хто при цьому століглушить ром і мадеру, яка гірчить.Я підтримую кожного словом своїм,я дарую впевненість та благодать,я годую їх і наливаю їм.Але хто із них усіх мене здасть?Хто та сука, яка мене закладе?Хто прикличе зраду на цей поріг?Хто зламає слова осердя твердей підведе під мінтовські волини всіх?»…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,той, що паленим джином запивав кокаїн,нервував за столом, як усі курці,що не можуть курити свій нікотин,і кричав йому: «Бос, ну що за діла?Ми усіх порвемó, нам підкаже шляхнаша вдача, яка нас завжди вела,наша зброя і кулі в наших тілах!»Але він наливав йому і говорив:«Кожна вдача рано чи пізно мина.Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,всі рахунки, адреси та імена».Й молодий мовчав, не маючи слів,й задивлявся у вугільну мертву пітьму,забуваючи все, що він тут наплівй що усі перед тим наплели йому.…За вікном унизу протікала ріка,віддаляючи їхні співи і плач.І вогонь від далекого маяказолотив покрівлі сусідніх дач,золотив оливкове чорне гілля,золотив машин тоноване скло,золотив усе, що дала земля,золотив усе, що буде й було,їхні рухи і погляди, їхні слова,всі навколишні стіни, дерева, мости.Бо нічого не зміниться, і тільки травабуде кожного року інакше рости.Охорона стояла коло дверей,насторожена і перемучена вже,і дивилась на тіні поміж дерев,розуміючи, кого стереже.Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,добивали зі столу останні пляшкий, увімкнувши кожен свою трубу,рахували пропущені за ніч дзвінки.Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,вже запалювалися, мов аварійні вогні,щоби їх помітно було звідусіль —серед тиші, в тумані, на глибині.
