«Ти зáвжди тримав при собі свою втому.Давай, зупиняйся і засинай».Вночі він виходив на берег з домуй дивився, як ніч пливе на Синай.Прострочений паспорт без фотографії.Іранські візи, мальтійські хрести.І небо рухалось звідкись з Аравіїчерез затоку на блок-пости.І теж дивилось на нього, мабуть,перетікаючи між споруд.Він знав, що тут його точно не знáйдуть.Де завгодно, лише не тут.Можуть винюхувати в повітрімову, дихання і сліди.Але всі вони виморочені й нехитрі,щоби прийти за ним сюди.Він буде вирощувати терпінняі прикладати собі до ран.Буде збирати на пляжах камінняі викидати його в океан.Буде згадувати все, що втратив,і забувати усе, що вмів.Буде рибалкам давати поради,щоранку чіпляючись до їхніх човнів.…Любов формує маршрути наші.Господь стоїть із нами на пляжі.Стоїть між сухих, як пісок, арабів.Виловлює з хвиль дітей і крабів.
«Білі люди – жорстокі люди…»
Білі люди – жорстокі люди,чорна шкіра їм ріже око.Вони мурують для чорних спорудий готують для чорного там мороку.Лаштують чорному підлу підставу.Шиють чорному робу на виріст.І не відпускають ні під заставу,ні під підписку про невиїзд.Тримають чорного, як лева у ямі,ламають ребра з усієї злостіі позбавляють навіть в уявісвободи зібрань і свободи совісті.І чорний іде на команду пастушу,з кулаками в кишенях роби,і волочить свою чорношкіру душуринками Азії та Європи.А вночі з усією своєю бідою,зі співом тягучим і сміхом навмиснимчорні, мов камені під водою,лежать, зливаючися із киснем.– Що нас гнало з наших кордонівв це мерзле світло? Що і для чого?Хто нас завів до цих коридорів? —тихо запитує чорного чорний. —Навіщо нас споряджали в дорогуй вирощували емігрантські мріїнаші жінки, що забули тривогу, —легкі від голоду та малярії?Чи не краще було залишатись удомаі помирати на власних пляжах,де кожна дюна чимось відомаі кожна хвиля щось та й важить?– Знаєш, ми з тобою не перші,хто рвався на північ фурами й чóвнамив темних ранах і рваній одежі, —відповідає чорному чорний. —Усі ми йшли за піском і травою,за сонцем, що рухалось, як медуза,де небо так низько висить над тобою,аж в ньому іноді видно Ісуса.Усі ми знаходимось в цих лещатахі, додому вертаючись хіба що на ніч,горбатимося, як раби у Штатах,на ліберальну білу наволоч.Тому що білі забули сором,і якщо вже потрапив до їх павутини,клали вони з великим приборомна всі конвенції з прав людини.Їх не хвилюють наші втрати,вони звикли тримати нас в чорному тілі.Але пророки були сомалійські пірати —за це їх і розпинали білі.І Матір Божа в зимових гетрах,курячи люльку, гріючи нерви,палила багаття на площах гетто,розігріваючи дешеві консерви.І нехай позбавляють нас нашого просторуі вогнем заливають наші повстання —це для нас із тобою чорні апостолиредагували свої послання.Машини їхні – давно несправні,і промови їхні – хитрі й противні.І ріки на Півночі течуть насправдітак само впевнено, як і ріки на Півдні.Головне – тримай при собі свою віру,свою любов і свою упертість.Спаситель – він не зважає на шкіру,він зважає на солідарність і чесність.Спаситель дбає про коріння й листя,Спаситель рухає череди й хмари,щоби ми з тобою не загубилися,міняючи гостели й вуличні бари.Він спиняє смарагдову кров у венах,врівноважує всі виробничі тарифи,і тютюн йому залягає в легеняхі росте собі, як коралові рифи.І все є так, як повинно бути.Все трапляється і все буває.І серце його нас щоранку будить,підтримує, змучує,убиває.
