Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 79

Аня стерла з щоки непрохану сльозу і з відчаєм подумала, що в інші часи, в тому першому своєму, українському, житті вона б ніколи не зблизилася з чоловіком на кшталт Алена. Вона його пригріла, а він… Жінці пригадалось, як Рекар любив класти голову на її коліна. Його довга семітська голова з гострим кадиком і масними очима нагадувала голову Іоанна Хрестителя. А вона, Анна, зі своїм суперечливим, мінливим світом, думками, що страхали її саму, ким була, в такому разі? Мадам Фужерон і мсьє Рекар виявилися надто різними людьми.

А що залишалося — до скону віку виглядати свого принца на білому коні? Ця біда дівчат із глибоких провінцій, де виховували особистостей високого польоту, не оминула талановитої доньки подружжя Курильців. Лише з роками вона зрозуміла: кохання слід створити, як хліб. Над ним потрібно працювати. Проте Анна надто приблизно уявляла собі рецептуру цього французького хліба. Тим більше за відсутності таких його важливих інгредієнтів, як спільний дім і сім’я.

Коли жінка домивала посуд після сніданку, пролунав дзвінок біля вхідних дверей. Принесли бандероль. «Цікаво, від кого?» — здивувалася мадам Фужерон, розписуючись на поштовій квитанції. Сильвіо зі своїми спокусливими подарунками вже більше року як перестав нагадувати про себе. Аня взяла бандероль у руки і побачила, що відправником її значився Діно Конті. У іншому куточку квитанції син італійського покровителя повідомляв: «Шановна синьйоро! Три місяці тому мій батько пішов з життя — загинув під час землетрусу. Коли я розбирав його речі, то знайшов ваш портрет. З поваги до пам’яті батька я надсилаю вам цю картину. На ній напис. Я приєднуюся до його слів».

Коли за кур’єром зачинилися двері, мадам Фужерон розірвала пакунок і на звороті полотна прочитала рядки, написані рукою Сильвіо: «Більше не бійся мене, я до тебе ніколи не прийду.» Тієї ж миті жінці ніби хтось невидимий стиснув горло. На очах закипіли сльози. Аня розправила рулон, поклала його край стола. Перш ніж роздивитися портрет, жадібно закурила. Постояла біля вікна, роблячи швидкі нервові затяжки. Підійшла поволі до стола і уважно вивчила своє зображення. Трохи незграбно, але щиро художник передав своє ставлення до белла донни.

З полотна на світ споглядала не дуже молода, розчарована життям і трохи зла жінка. Вочевидь, ще кілька років тому вона крутила коханцями, як циган сонцем. Тепер це в минулому. Якась тривога, що краяла душу прив’ялої красуні, прорізала зморшку між її розкішними бровами, неприродна блідість скувала вуста. «Невже це я? Дарма він мене так викрив. Це… жорстоко. Я зробила все, що могла зробити жінка мого віку, окрім задоволення власних бажань,» — з прикрістю подумала Анна. Проте багато що художник підмітив досить влучно. Налинули спогади. Згадала, як востаннє, прощаючись на вокзалі, італієць цілував її руки. Він з наївністю дитини планував прожити свої останні роки в неї вдома, в товаристві белла донни, Каміли та Анжели. А втім трагічна загибель спонсора була тільки на користь теперішній власниці цього будинку.