Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 392
О.Генрі
— Я вважаю, мадам, — сказав він, — за свій обов’язок пояснити вам, через що вчинився увесь цей гармидер. Це Блюмберґер. Він рисовник. Я працюю з ним в одній конторі. От уже три місяці, як він старанно працює над планом нової міської ратуші. Оголошено конкурс на премію. Учора він скінчив обводити свій рисунок тушшю. Ви знаєте, що рисовники спочатку рисують олівцем. Потім, коли рисунок готовий, вони стирають олівець черствим хлібом. Це краще, ніж гумою. Блюмберґер завжди купував черствий хліб у вас. А сьогодні... ви ж розумієте, мадам, що масло... ну, одне слово, тепер Блюмберґерів план годиться хіба тільки на те, щоб поробити з нього бутерброди.
Міс Марта пішла до себе в кімнату. Там вона зняла свою блакитну в цяточки шовкову блузку, наділа стару з темної саржі, яку звичайно носила, і вилила за вікно у відро з попелом мішанину із насіння айви і бури.
День, який ми святкуємо
— У тропіках, — казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, — все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, — мине півроку, поки добереш.
Біббова лавочка — на самісінькому початку Четвертої авеню. Він був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни.
— Ось оцього, — сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, — червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів.
— Какаду з Еквадору, — відповів Бібб. — Поки що він знає тільки двоє слів: “Щасливого Різдва!”, зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж?
І Бібб раптом зайшовся гучним реготом.
— Ця пташка, — мовив він, — пробуджує дещо в моїй пам’яті. Краще б він уже проголошував “E pluribus unum” з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки.
Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити — теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я — помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося — дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли.
Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке.
