Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 340
О.Генрі
За хвилину улюблене свердло Джиммі м’яко врізалось у сталеві двері. Через десять хвилин, побивши свої власні зломницькі рекорди, він відімкнув засуви та відчинив двері.
Агата, майже непритомна, але ціла й неушкоджена, впала в обійми матері.
Джиммі Валентайн надів піджак, вийшов за поруччя і попрямував до вихідних дверей. Коли він ішов до виходу, йому здалося, що він почув далекий знайомий голос, який покликав: “Ральф!”. Але він не зупинився.
У дверях на його шляху стояв якийсь огрядний чоловік.
— Здоров, Бен! — сказав Джиммі з тою ж чудною посмішкою. — Знайшов нарешті, так? Ну, гаразд, ходімо. Тепер, мабуть, вже все одно.
Тоді Бен Прайс повівся досить дивно.
— Я гадаю, ви помилились, містере Спенсере, — сказав він. — Мені здається, що ми з вами не знайомі. Хіба це не вас чекає там візок?
І Бен Прайс повернувся та пішов вулицею геть.
Вибране
Як ховався Чорний Білл
Худорлявий, дужий, червоновидий чолов’яга з довгим гачкуватим носом і маленькими вогнистими очицями, блиск яких пом’якшували солом’яного кольору вії, сидів скраю залізничної платформи на станції Лос-Пінос, махаючи довгими ногами. Поряд із ним сидів ще один чоловік, гладкий, понурий і обшарпаний — певно, його приятель. До обох життя, як свідчив їхній вигляд, повернулося гострим боком.
— Я тебе, Шинко, років чотири не бачив, — озвався обшарпаний. — Де ти був?
— У Техасі, — відповів червоновидий. — На Алясці було надто холодно. А в Техасі тепло. Одного разу було навіть жарко. Зараз тобі розповім.
Якось уранці я зійшов з експреса, коли він зупинився біля водокачки, й дозволив йому їхати далі без мене. Так я потрапив до країни ранчо. Будинків там іще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки ставлять їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, тож хоч скільки нюхай, не узнаєш, що сьогодні у сусідів на обід.
Дороги я не знайшов і почимчикував навпростець степом. Трава там по коліна, а мескитові гаї схожі на персикові садки. Таке враження, ніби йдеш по чиємусь маєтку і от-от звідкілясь вихопиться ціла зграя бульдогів і порве тебе ні за що. Та я відчухрав, либонь, миль двадцять, поки натрапив на фермерський будинок. Нічого собі хатинка, завбільшки із станцію надземної залізниці.
Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки.
— Моє шанування, — кажу я. — Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу?
— О, заходьте, — відповідає цей тип дуже люб’язно. Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під’їхали.
— А я ще не під’їхав, — кажу. — Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води?
— Ви таки добряче припорошилися, — каже він, — але наші купальні пристрої...
— Я хочу напитися, — кажу. — На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу.
Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає: