Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 308
О.Генрі
— Ви вскочите так само, як і я. Цей скинув з себе пута вівчарні. Він обгородився всіма перевагами електрики, виховання, літератури й освіти.
— Я спробую, — мовив Енді, — є такі Права Природи, що їх не переможе навіть Сільська Неплатна Почта.
Енді забарився трохи в убиральні, а тоді вийшов звідти в картатому костюмі, — брунатна й жовта карта завбільшки, як ваша долоня. А камізелька на ньому була червона в синій горошок, на голові високий шовковий циліндер. До того я примітив, що він умочив свої безбарвні вуса у якесь, ніби синє, чорнило.
— Великий Барнум! — скрикнув я. — Та ви ж чисто як клоун при цирковому артисті.
— Атож, — відповів Енді. — Чи візок ще тут? Почекайте мене, поки я вернусь. Я не забарюсь.
По двох годинах Енді ввійшов до хати й поклав на столі купу грошей.
— Вісімсот шістдесят доларів, — оповістив він.— Ось я вам розповім. Він був удома. Роздивившись на мене, він заходився з мене глузувати. Я не сказав і слова, тільки вийняв шкаралущі з волоського горіха й почав качати по столі маленьку кульку. Свиснувши разів кілька, я вдався до відомої старої формули.
— Ворушіться, джентльмени, — казав я, — і дивіться на маленьку кульку. За розглядини грошей не беру. Ось вона тут, ось її нема. Вгадайте, де маленька пустунка? Спритні руки дурять око.
Глянув я з-під брови на фермера. Бачу, піт йому проступив на чолі. Він звівся й зачинив двері, що на ґанок, а сам почав дужче мене пильнувати. Нарешті промовив:
— Об заклад на двадцять доларів, що вгадаю, під якою шкаралущею зараз кулька.
— Після цього нема вже чого нового додавати, — провадив Енді. — В нього було в хаті всього вісімсот шістдесят доларів. Коли я йшов додому, він проводив мене аж до воріт. Сльози йому в очах стояли, коли він стискав мені руку.
— Голубе, — казав він, — дякую вам за одиноку справжню приємність, що я зазнав раз за багато років. Це нагадало мені щасливі минулі дні, коли я був тільки фермером, а не агрокультурником. Нехай вас Бог благословить.
Тут Джеф Пітере замовк, і я зрозумів, що його оповіданню кінець.
— То ви гадаєте... — почав я.
— Авжеж, — обізвався Джеф, — щось на зразок того. Ви ведете фермерів до поступу й до саморозваги політикою. А життя фермерове самотнє... Проте, треба сказати, що простий фермер в шкаралупки не гратиме.
Кафедра філантроматематики
— Я бачу, що справа освіти одержала царський дарунок — більше, як п’ятдесят мільйонів доларів, — промовив я.
Я переглядав окремі повідомлення у вечірніх газетах, а Джеф Пітере тим часом колупав у своїй терновій люльці уламком цвяха.
— Отут і варто було б, — відказав Джеф, — заснувати нову кафедру, щоб вивчати філантроматематику.
— Може це натяк? — спитав я.
— Авжеж, — обізвався Джеф, — я вам ніколи не оповідав про той час, коли ми з Енді Текером були філантропами, правда? Це було вісім років тому в Арізоні. Ми з Енді були подались до Джіла-гір парокінним візком шукати срібла. Ми надибали срібні копальні й продали їх партіями в Техасі за двадцять п’ять тисяч доларів. У банку нам сплатили цей чек срібними грішми — по тисячі доларів у мішку. Ми наладнували ці мішки на наш візок і попростували на схід. Тільки проїхавши зо сто миль, ми трохи стямились. Двадцять п’ять тисяч доларів — воно бренить не так уже й пишно, коли читати, наприклад, річні звіти Пенсільванської залізниці, або слухати, як актор оповідає про свою платню. Але інша річ, коли ви маєте змогу пхнути мішок закаблуком і почути, як брязчать у ньому монети: тоді здається, що ви потрапили в банк о дванадцятій годині дня.