Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 263

— Така догадка годилась би десь на Вол Стріті або на виборах голови жіночого клюбу, — спокійно відмовив Ревенель. — Якраз у цьому номері надруковано мою поему, якщо ти дозволиш мені так назвати її.

— Ану, прочитай, — сказав Семмі, стежачи за клубами диму, що він якраз випустив у вікно.

Ревенель, як і кожний з нас, мав свою Ахіллесову п’яту. Та воно інакше й бути не може, бо той хтось, що зануряє нас у чарівне джерело, щоб зробити невразливими, повинен же за що-небудь нас держати. І Ревенель уголос прочитав надруковану в журналі поему.

ЧОТИРИ ТРОЯНДИ Одну троянду я уплів тобі в волосся — (Троянда біла — гідності емблема); А другу ти пришпилила на грудях— Була вона червона — знак кохання. Одну зірвала ти мені сама — (Троянда чайна каже нам “навіки”) Ти ще одну дала мені троянду — Тернини спогадів вона мені принесла.

— Пречудесна річ! — захоплено вигукнув Семмі.

— Тут ще п’ять строф, — ущипливо мовив Ревенель, і після кожної треба робити паузу. Але, звичайно, якщо...

— Ну, читай до кінця, друзяко, — з каяттям у голосі сказав Семмі. — Слово честі я не хотів перебивати тебе. Але ж ти знаєш, я не дуже розуміюся на поезіях. От, наприклад, я вперше чую поему, в якій кожний рядок не закінчується римою. Ну, шквар далі.

Але Ревенель зітхнув і одіклав журнал набік.

— Ну, гаразд, — весело сказав Семмі. — Ти дочитаєш мені іншим разом. А зараз мені треба вже йти. У мене о п’ятій побачення.

Він кинув останній погляд на тінявий зелений сад і вийшов, фальшиво насвистуючи якийсь мотивчик. Другого дня Ревенель, сидячи біля вікна, що виходило в сад некористолюбного барона, шліфував кострубатий рядок свого нового сонета. Раптом він випростався, гублячи дві чудові рими й пару годящих складів.

Крізь дерева ясно було видно одне вікно старого дома. І біля цього вікна, оповитий чимсь білим і легким, стогів янгол з його мрій поета-романтика. Молода, свіжа як росина, граціозна, немов гілка ломиноса, вона була найрозкішнішою з усіх виспіваних поетами квітів, і сад, оточений шумним містом, здавався тепер садом казкової принцеси. Так побачив її Ревенель уперше. Постоявши трохи, вона раптом зникла, і серед грюкоту екіпажів і гудіння трамваїв до його зачарованих вух долинув уривок пісні, що нагадував щебетання пташки.

Отже, немов кидаючи виклик пишномовній романтиці поетовій, немов бажаючи покарати його за невіру в невмирущість чарів молодості і краси, з’явилося йому це видіння, вражаючи й обвинувачуючи. І така була сила враження, що всі атоми внутрішнього Ревенелевого світу враз перемістилися. Грюкіт биндюгів, що проїжджали повз її будинок, здавався йому тепер акомпаниментом контрабаса до пісні кохання, що звучала в його серці; крики газетників — щебетанням птахів; її сад — садом Капулеті; воротар — людожером, а він сам був лицар і мав напоготові і меч, і спис, і лютню.

Так на мить показується романтика, що заблудилась серед цегли та каменю столиці, і, щоб знайти її, доводиться здіймати загальну тривогу.