Читать «Вибрані твори. Том I» онлайн - страница 15

Ессi. Ессi.

Рiчард. Так-так, Ессi. А ти хороша дiвчинка, Ессi?

Ессi (дуже розчарована тим, що вiн, саме вiн, теж починає розмовляти з нею так). Так. (Невпевнено дивиться на Джудiт). Мабуть, так... Тобто я сподiваюсь...

Рiчард. Ессi, ти чула коли-небудь про того, кого звуть дияволом?

Андерсон (обурено). Майте сором, сер! З дитиною...

Рiчард. Прошу пробачення, панотче; я не втручаюсь у вашi проповiдi, не заважайте ж i моїм. (До Ессi). Ти знаєш, Ессi, як вони мене звуть?

Ессi. Дiк.

Рiчард  (усмiхаючись, легенько поплескує її по плечу). Так, Дiк; але ще й iнакше. Вони звуть мене Учень Диявола.

Ессi. А чому ж ви їм дозволяєте?

Рiчард  (серйозно). Тому, що це правда. Мене виховано в iншiй вiрi, але я рано зрозумiв, що мiй справжнiй володар, проводир i друг — Диявол. Я переконався, що вiн правий i що всесвiт тiльки з остраху плазує перед його переможцем. Потай я молився йому; i вiн втiшав мене i врятував мiй дух вiд загибелi у цьому домi, де дiти лише вмивалися сльозами. Я обiцявйому свою душу i поклявся, що стоятиму за нього i на цiм i на тiм свiтi. (Урочисто). Ця обiтниця i ця клятва i зробили з мене людину. Вiднинi дiм цей — його дiм, i жодна дитина не проливатиме тут слiз. Це вогнище — олтар йому, i жодна жива iстота не тремтiтиме тут вiд жаху темними вечорами. Ну (з викликом, звертаючись до присутнiх), хто з вас, доброчесних людей, вiзьме до себе цю дитину, щоб врятувати її з дому Диявола?

Джудiт  (пiдходить до Ессi i обнiмає її). Я це зроблю! А вас варто живцем спалити!..

Ессi. Але я не хочу! (Вiдсахнулась вiд Джудiт, Рiчард i Джудiт опинились лицем до лиця).

Рiчард  (до Джудiт). Вона рiшуче заперечує, найдоброчеснiша ледi!

Дядько Тайтес. Стережiться, Рiчарде Даджен. Закон...

Рiчард  (загрозливо повертаючись в його бiк). Стережiться самi! За годину тут не стане iншого закону, крiм єдиного, i це буде — закон вiйни. Ідучи сюди, я зустрiв солдатiв за шiсть миль звiдси; ще не буде й полудня, як майор Суїндон спорудить на ринковiй площi шибеницю для заколотникiв.

Андерсон  (спокiйно). Яка ж тут небезпека для нас, сер? Рiчар д. Бiльша, нiж ви гадаєте. Вiн стратив у Спрiнгта унi не того, кого йому слiд було повiсити: вiн думав, що дядько Пiтер — шановна особа, бо Даджени мають добре iм’я. Але другий, кого вiн повiсить, буде найповажнiший з городян, кого тiльки вiн зумiє пiймати на бунтiвливому словi. Ну, а ми ж усi — заколотники, i ви це знаєте.

Усi чоловiки  (крiм Андерсона). Нi, нi, нi!..

Рiчард. Так, всi ви! Хай ви i не кляли на всi заставки короля Ґеорґа, як це робив я, але ви молилися за його поразку. А ви, Антонi Андерсон, ви правили тут церковнi вiдправи i продали свою родинну бiблiю, щоб купити пару пiстолетiв. Мене то вони можуть i не повiсити, бо який моральний вплив може мати кара над Учнем Диявола? А ось священик — то iнша рiч!