Читать «Велика місія цивілізаторів» онлайн - страница 28

— Щасливо.

—Єсть!

І вірний Фред увімкнув головні сопла. «Сперроу» кучеряво розписався в хмарах. Майор зубами вихопив цигарку з підставки, ногою натис педаль запальнички.

Нуль годин двадцять одна хвилина. Фред палив, розганяючи сон. Пітні руки лежали на гладенькому штурвалі. Вдалині рухалась через болотисте рідколісся висока розпливчата тінь.

Ось заблищала смуга води з довгим піщаним островом — Елліотт-рівер.

Потім внизу пропливла рівнина з вогниками ферм, доріг та бензоколонок.

Фредові було жарко, вуха заклало від виття моторів, дим плавав по кабіні, їв очі. Він викинув цигарку і трошки зсунув скляний ковпак. Струмінь холодного повітря підбадьорив майора. Він увімкнув приймач, піймав концерт легкої музики і летів далі, муркочучи у такт і радіючи, що заглушив ревіння сопел.

З-за краю ночі виповзло військо світлячків — то було місто Пел-Корн.

Під крилом розгорнулося вогненне павутиння вулиць, де борсались численні мушки нічних таксомоторів.

Фред не бачив тіні, але знав, що вона близько.

Завили сирени повітряної тривоги, і місто погасло, мов екран телевізора.

Радіостанція Пел-Корна захлиналася, благаючи порятунку.

Бетонне поле Еджпорта здригнулося від грому — це стартували ракетоносці, п'ять прекрасних літаків, кожний з чотирма ракетами на борту. Небо оперезали їхні сліди. Двадцять маленьких ракет загорілись, мов двадцять сигар, поряд із стрімкими машинами.

— Вліпили! — скрикнув Фред.

Червоне світло вибухів спалахнуло на грудях велетня, мов карнавальні вертушки. Попіл та осколки осідали на приголомшене місто.

У Фреда відвисла нижня щелепа.

Велетень побіг.

Коротко завібрував мідний дзвін — напевне, впала міська дзвіниця.

Тінь стрибала через поля, і пшениця гинула в чорних ярах її слідів.

Семафор, що стояв біля Пел-Корнського тунелю, знайшли вранці на далекому березі озера Еджпорт.

Аугріллу доводилося робити різкі віражі. Раз він мало не налетів на синю спину, що нагадала майорові гладенькі гранітні схили в Кордільєрах. По хребту під шкірою тягнувся ряд зубців завбільшки як чималі річкові валуни.

— Алло, сер! Ви вже знаєте?

— Знаю, Фред.

— Треба було б загнати його кудись у пустелю і прикрити атомною бомбою… А то виходить як в Уеллса: ждемо, поки сам загине.

— Хай вирішує столиця.

— Поки вона вирішить…

— Гаразд, Фред, стежте…

Майорові страшенно набридла темрява. Він раз у раз поглядав на фосфорний циферблат. До ранку було далеко, як до власного ліжка. Гігант перестрибнув притоку Елліотт-рівер — каламутну, як суп, Каллеген, пройшов горбами, ламаючи виноградники, і ступив на шосе, що вело до Колдбріджа. Шосе перестало існувати. Білі стовпчики потонули в каші з роздробленого асфальту й землі.

Фредові вдалось упіймати по радіо якийсь наспіх складений коментар.

«…Абсолютно неймовірно. Розумна істота не буде надаремне руйнувати результати праці інших цивілізацій. Не можна також уявити, що нежданий гість є гігантською твариною, бо ж тварини нездатні до космічних перельотів. Однак не викликає сумнівів неземна природа чудовиська — про це свідчать, по-перше, його невразливість і, по-друге, цілковита свобода руху в умовах земної гравітації, де вага істоти таких розмірів досягає багатьох сотень тонн. Це суперечить…»