Читать «Велика місія цивілізаторів» онлайн - страница 23

Мені давно хотілося провчити його.

Коротко… Я вийняла ключ з твоєї кишені. Я пробралася в твій кабінет. Відчинила шафу. Довго навпомацки шукала наш зйомочний майданчик. Попадала в якісь двори, завулки, збила собаку, кидалася по вулицях Лос-Анжелоса. Потім з'ясувала закономірність руху… Такі чутливі клавіші… Знайшла. «Наїхала» на Вайссена. Він був поряд, у білій жокейській шапочці, витирав носовичком лице. Я щосили вдарила — попала в лоб. Мокра, спітніла шкіра. Він оглянувся — нікого… Я вдарила ще раз, била хвилин п'ять, відчувала в порожній шафі його тіло, рвала сорочку (на екрані наче вітер здирав із Вайссена тканину), пхнула підбором. Задихнулася вже. Тут біжить Кларенс, холуй, покидьок. Вибила йому зуби. Ще мить — і Вайссен хапає стільця, кидає в порожнечу. Розбив мені лоба, я потім тікала з твого будинку — закривалася хусткою, щоб не бачили…

Ось і все. Пробач. Через рік закінчується контракт, я приїду до тебе, Джі…

ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ

Анджелі Ремик було вісімнадцять років, і вона, готуючись до заміжжя, відвідувала курси побутової радіоелектроніки.

Її подругам теж було по вісімнадцять, і вони відвідували ті самі курси.

Зовнішність дівчини відповідала стандартові початку нового віку: стрімкі хлопчачі лінії ніг, недорозвинене тіло, маленька голівка на гнучкій шиї, довгасті очі — одне слово, всі атрибути загальновизнаної краси, яка ще наприкінці двадцятого століття повністю ліквідувала уявлення про жінку, як про продовжувачку роду людського, і уподібнила молодих дівчат тендітним білим паросткам, що зростають у темряві.

На одній вечірці Анджела зустріла художника Снока. Ця дивна людина з випуклими очима майже не брала участі в розмові про нові кінофільми та гонки глайдерів. Снок виявив бажання підвезти сп'янілу Анджелу, але, на її великий подив, не зробив спроби навіть до найневиннішого зближення. Коло дому Снок сказав на прощання:

— Я хочу написати вас. Дзвоніть мені по цьому номеру до другої години дня.

Анджела за звичкою записала номер на шкірі зап'ястя, художник поцілував їй руку і поїхав.

Дівчина подзвонила наступного ж дня, і не тільки з цікавості: її чомусь схвилював поцілунок Снока. Прокинулися спогади про надзвичайні, давно забуті звичаї, про які вона вичитала колись у старовинних книгах, — церемонне цілування жіночих рук, врочисті поклони, про рицарську романтику, що лишилася нині лише в дитячих іграх та на наклейках марочного коньяку «Король Артур».

Отже, вона подзвонила, і Снок приїхав по неї на своєму старенькому «Ягуарі» зразка 1985 року.

— Чому ви не прислали машину? — спитала Анджела, сідаючи.

— Вона без радіоуправління, — відповів художник. — І взагалі не вона, а він. Його звуть П'єром.

— От дивак! Хіба автомобілі мають імена? — засміялась Анджела. Але, глянувши на спохмурнілий профіль Снока, вирішила, що, певно, дуже образила його, і мовчала всю дорогу.

У майстерні, як не дивно, не було жодного електронного механізму. На стіні висіло велике дзеркало, стіл було завалено всіляким мотлохом, на підрамники натягнуто порожні полотна. Скрізь панував хаос. По кутках лежали забруднені шматки фанери, ганчірки, банки з фарбою, пучки пензлів, на видному місці стояв гіпсовий Антіной, прикритий мокрою газетою.