Читать «Велика місія цивілізаторів» онлайн - страница 14
Андрій Всеволодович Дмитрук
Там, на другому командному пункті, стоїть кулемет…
А що, коли це якісь дикуни, туземці, вороже плем'я? Але ні, на людину не схоже. У дикунів кігтів нема. І людина нездатна на таке утробне бурчання, яке чути зараз з-за дверей.
Наполегливий звір.
…Не шкрябає. Причаївся чи пішов? Звірі бояться вогню, але Ден його не має. Лише потужна електролампа на стелі. Що, коли різко відчинити двері! Яскраве світло може наполохати страховисько.
А може й не наполохати.
Жахлива ніч тривала. До світанку було ще дуже далеко. Спати… Поспати трошки. Не можна.
Тихо. Може, пішло? Ден, тремтячи, ступив до дверей. Відкинути стіл. Не оборона, а напад! Ден не признався собі в тому, що його штовхнули на цей крок відчай і бажання якнайшвидше все скінчити, а зовсім не мужність. Він відкинув стола.
У двері щось билося, мов потворний нічний метелик, дико дряпаючи дошки.
— Досить, любий! — прошепотів Ден і повернув ключ у замку. Рвучко відчинив двері і відскочив до екрана телемагнітофона. За дверима — чорний провал, смуга яскраво освітленої землі з неясними слідами, вогники світлячків, різкі аромати джунглів, шум гігантських гілок. Було душно. Десь гуркотіли машини експериментальної станції. На межі світла й тіні щось заворушилось.
Ден повільно прицілився у примарний контур. Шість пострілів один за одним пролунали в джунглях. Ліс відповів серією глухих перекатів. Кулі били в стовбури дерев. Ден стріляв у пітьму, висунувшись з-за косяка дверей.
Відповіддю була довга автоматна черга, що роздробила екран телемагнітофона, лишила глибокі подряпини на стіні й відколола тріску біля Денової руки.
— Допомога? — вигукнув він. — Стріляйте лівіше, лівіше!
Ден трохи зачекав, потім знову вистрелив у те, що ворушилось. Сухо застрочив автомат, і лампа на стелі розлетілася, обсипавши кімнату скляним пилом. Ден опинився в такому густому, непроникному мороці, що подумав: а чи не осліп він?
—Ідіоти! Куди стріляєте? — зарепетував він, потрясаючи кулаками. Але це, звісно, стріляла людина, і тому Ден упевнено вийшов із хатини.
— Хелло!
Нема відповіді. Хто ж стріляв? Ден навпомацки брів майданчиком геть від будиночка, не думаючи, куди йде.
Назустріч йому кинулось якесь створіння. Воно не збиралося вмирати. Ден мовчки, нахиливши голову, пішов на ворога. Він уже ні про що не думав, коли його боки обхопили величезні лапи, здираючи одяг і шкіру.
Бій був короткий. Ден гримнувся на землю, відчуваючи нестерпний біль і вагу великого звіра з твердою крокодилячою шкірою. Він конвульсивно смикнувся і більше вже нічого не відчував…
Стінкі Вейвард скрушно похитав головою і замовк. У буфеті були тільки він, Мартін і Френк Барч. Троє операторів експериментальної станції ігнорували порожні столики і вважали за краще стояти, спершись на голубий пластмасовий прилавок.
— Ну й що? — спитав бармен, витираючи склянку для коктейлю, замовленого Вейвардом.
Стінкі смикнув себе за вуса й вів далі почату розповідь:
— Той його, звичайно, зім'яв, і тепер Ден у госпіталі з переломом ребра. А все чому?