Читать «Вежа з чорного дерева» онлайн - страница 14

Дівчина підвела голову, потім поклала книжку на траву й схрестила руки на грудях.

— Вибачте.

Вона зверталася лише до Девіда, наче старого взагалі тут не було, й не приховувала, що їй зовсім нецікаво. Мовляв, ти нудна людина, та якщо він наполягає...

— І коли вживаєш це слово, то вимовляй його, бога ради, як годиться, вибачливо.

— Я не знала, що ми теж беремо участь у бесіді.

— Дурниці.

— Я й так слухала.

Вона говорила з ледь помітним акцентом кокні, стомлено й грубо.

— Не будь нахабою, чорт забирай.

— Справді слухала.

— Дурниці.

Вона зробила гримасу, оглянулася на Мишу.

— Генрі-і-і!

Девід усміхнувся.

— Що читаєте?

— Друже, не втручайтесь. Будь ласка.— Старий нахилився й тицьнув пальцем на дівчину.— Досить. Слухай і вчись.

— Гаразд, Генрі.

— Вибачте, любий друже. Розповідайте далі, прошу вас.

Ця невеличка сутичка штовхнула Мишу на несподіваний вчинок: вона потай кивнула Девідові за спиною Бреслі. Може, хотіла сказати, що нічого особливого не сталося, а може, порадити, щоб він говорив далі, поки не почалася справжня сварка. Коли Девід знову заговорив, йому здалося, ніби дівчина слухає уважніше. Навіть запитала його про щось; мабуть, дещо знала про Пізанелло. Може, старий розказував.

Трохи згодом Бреслі підвівся й запросив Девіда оглянути його «робочу кімнату» в одній із будівель за садом. Дівчата не ворухнулися. Дійшовши слідом за Бреслі до арки в стіні, Девід оглянувся на тонку засмаглу постать у чорній трикотажній сорочці. Дівчина знову взялася до книжки. Коли чоловіки вийшли на посипану жорствою доріжку, що звертала ліворуч до будівель, старий, підморгнувши, сказав:

— Завжди одне й те саме. Спробуй переспи з цими сучками. Втратиш будь-яке відчуття пропорції.

— Вони студентки?

— Миша. Бог відає, ким вважає себе друга.

Бреслі явно не хотілося говорити про дівчат, наче вони були для нього не більше, ніж метелики, що прилетіли на вогник свічки, звичайними шанувальницями високого мистецтва. Він став пояснювати, що і як переробив у будівлях, що там було раніше. Увійшли до головної студії — колишньої стодоли з розібраним горищем. Під широким, сучасним вікном, що виходило на північ, у посипаний жорствою двір, стояв довгий стіл, закиданий ескізами і чистими аркушами паперу; поряд — стіл з пензлями і фарбами, від яких ширилися знайомі запахи. Над усім цим панувала нова, майже закінчена картина, що стояла у дальньому кінці приміщення. Це полотно розміром шість на дванадцять футів було встановлене на спеціальному станку з пересувними драбинками. На картині був зображений все той же ліс, але з галявиною в центрі й куди більше людських постатей, ніж звичайно. І все це менше нагадувало казкове підводне царство. Чудово виписане синє, майже чорне небо створювало враження чи то дня, чи то ночі, чи то передгрозової задухи, чи то бурі,— відчуття небезпеки, що нависла над людиною. Ця робота перегукувалася (Девід уже звик дошукуватись чийогось впливу) з полотнами Брейгелів і навіть трохи з картиною самого Бреслі «Полювання у місячну ніч». Девід усміхнувся до художника.