Читать «Вежа з чорного дерева» онлайн - страница 12

— Пусте. Пусте.— Бреслі поплескав Девіда по ліктю, а його веселі насмішкуваті очі зміряли гостя з-під брів і білого пасма волосся на лобі допитливим, гордовитим поглядом.— Вас зустріли як слід?

— Так, чудово.

— Не зважайте на Мишу. Вона трохи зсунулася з розуму.— Старий стояв, руки в боки, намагаючись прибрати молодої, енергійної постави, зрівнятися віком з Девідом.— Удає Ліззі Сіддал. А я, виходить, отой потворний італійський коротун... З біса образливо, га?

Девід засміявся:

— Я й справді помітив...

Бреслі підкотив очі під лоба.

— Любий мій, аби ви тільки знали! Ще й досі. Дівчата її віку. Може, чаю? Га? Ми в саду.

Вони рушили до дверей. Девід показав на «Полювання у місячну ніч».

— З величезним задоволенням ще раз подивився на цю картину. Дай боже, щоб поліграфісти не зіпсували.

Бреслі стенув плечима, наче йому було байдуже. А може, хотів показати, що не клює на такі грубі лестощі. Потім знову метнув допитливий погляд на Девіда.

— А ви? Кажуть, ви — неабихто.

— Де там.

— Читав вашу статтю. Я про таких хлопців ніколи й не чув. Гарно написали.

— Але не те?

Бреслі поклав йому руку на плече.

— Друже, я ж не вчений. Ви страшенно здивувалися б, дізнавшись, як мало мені відомо про речі, які ви засвоїли з молоком матері. Проте не зважайте. Потерпіть трохи, гаразд?

Вони вийшли в сад. З тацею в руках, у тій самій білій арабській сукні, від дальнього крила будинку до них через лужок наближалася дівчина, на прізвисько Миша. Вона не звернула на чоловіків ані найменшої уваги.

— Я ж казав. Задерти б їй оту хламиду та всипати як слід.

Девід стримав посмішку. Біля столу, під катальною він побачив другу дівчину. Куточок лужка, де вона стояла, ховався за густими кущами, і його не було видно з боку дому. Мабуть, весь час читала, а тепер, залишивши на траві свого солом'яного капелюшка з червоною стрічкою, підійшла до них, все ще тримаючи в руці книжку. Якщо Миша здавалася чудернацькою постаттю, то це створіння мало просто безглуздий вигляд. Ще нижча, худюча, з вузьким обличчям, над яким стирчить копиця рудих від хни кучериків. Вона поступилася вимогам пристойності лише тим, що натягла на себе пофарбовану в чорний колір нижню трикотажну сорочку — чи то чоловічу, чи то хлопчачу,— що ледь-ледь прикривала їй сідниці. Повіки теж були підмальовані чорним. Дівчина нагадувала ганчір'яну ляльку, якесь неврастенічне опудало, персонаж із нетрів Кінгс-роуд.

— Це Ен,— промовила Миша.

— Або ж Химера,— додав Бреслі.

Він показав Девідові, щоб той сів. Девід завагався, бо одного стільця не вистачало, але тут Химера досить незграбно осіла на траву поряд зі своєю подругою. З-під чорної сорочки визирнули, чи то пак упали Девідові в око червоні трусики. Миша почала розливати чай.

— Ви вперше в наших краях?

Запитання дозволяло Девідові виявити свою ввічливість. До того ж він і справді був у захваті від Бретані та її краєвидів. Старому це нібито сподобалось. Він почав розповідати про свій будинок, як натрапив на нього, про те, як сталося, що він відвернувся від Парижа. Уміло спростовував чутки про себе як про вередуна, і виходило, ніби він навіть задоволений, що має з ким поговорити. Бреслі сидів, відвернувшись від дівчат, зовсім не зважаючи на них, і Девідові здалося, що вони незадоволені присутністю гостя. Чи тому, що він відволікав увагу старого, чи тому, що через нього їм доводилося бути стриманішими. А може, дівчатам просто набридло слухати історію, яку вони вже не раз чули. Тим часом Бреслі, знову спростовуючи розповіді про себе, заговорив про валлійську природу, про своє раннє дитинство до 1914 року. Девід знав, що мати Бреслі валлійка, що під час війни вони жили в графстві Брекон-шір, але не знав, що старий і досі не забув рідного краю, що його тягне туди, що він сумує за валлійськими горами.