Читать «Віршова збірка «На селі»» онлайн

Борис Грінченко

Віршова збірка «На селі»

Ластівка

Ти знов защебеталаУ мене під вікном,Із вирію вернувшись,Клопочешся з гніздом.А там же вічне літоЦвіте як божий рай, —Чого ж вернулась зновуТи в мій журливий край?– Хоч літо там і сяє,Любіше тут мені:Така квітчасто-пишнаВкраїна по весні.Така квітчасто-люба,Що й в тім краю-раюВсе бачу я хатинку,Де се гніздечко вю. 

Серед поля

Блакитними небо сія глибонями,Поля попід небом прослались безкрайні;Іду я обніжком, – шумлять колосками,Шумлять і хвилюють лани урожайні.Назад озирнуся, – ген далі високіСіяють-мигочуть блискучі палати,І тільки що мріють у балці глибокійУбогі, обдерті, похилені хати.А передо мною за хвилями хвиліАж ген до крайнеба пливуть без упину,Сіяють під сонцем, мов золото, спілі,Сіяють і плещуть, де оком не скину.Поля мої рідні, найкращії в світі,Багаті на силу, на пишную вроду,Засіяні хлібом і потом политі,Робітницьким потом мойого народу!Родючі та щедрі! в позлотисті шатиСвого хлібороба могли б ви окрити, —Чого ж то так часто на йому ті лати,Чого ж то в тих хатах голоднії діти?Тими колосками, що, повні та спілі,Схиляються низько від зерна важкого,Кого в ріднім краї годуєте, милі,Куди ваша сила зникає, до кого?Хвилюються мовчки поля за полями,Сіріють у балці убогії хатиІ, високо знявшись, вгорі над хаткамиБлищать і лишають високі палати.

Неначе

Неначе і світ такий гарний здається,І сонечко з неба блищить,І пісня дівочая голосно ллється,І весело лист шепотить,І дивиться всюди усе так звабливо,Що тільки б, здається, радів.Та на світі весело так та щасливоБез думки та гадки б ти жив…Та здумаєш ти, що ті співи дівочіНе співи – ридання сумні,Що гаснуть од сліз оті карії очі,І змалку веселі й ясні;Згадаєш про тих, що у лютій недолі,Не знаючи щастя, живуть,Що діти їх бігають босі і голіІ хліба, голоднії, ждуть, —І серце заниє, і сам я не знаю,Як співи-ридання летять…Коли ж то ми будемо в нашому краюПро щастя і долю співають?

1880

Ні поля, ні гаї

Ні поля, ні гаї,Ні пташки щебетливіНе приспали моїСуми – болі вразливі.Потьмаривсь мені світВ моїй рідній країні,Я списав заповітІ… тепер на чужині.Може, пишна блакитьІ широкеє мореЗможуть болі втішить,Вколисать моє горе?

1909

Ой під лісом, по тих луках…

Ой під лісом, по тих лукахЯ блукаючи ішов;Ніс я в серці люті муки,Але щастя там знайшов.Як лілея чиста й білаІ як рожа чепурна,Мене дівчина зустрілаЙ засоромилась вона.Але сонце так сіяло,Пісня з лісу так лилась,Віти пишні так кивалиНам кохано у той час,Що з дівчиною тієюРозійтись ми не змоглиі хвилини щастя з неюВдвох тоді ми прожили.І зелені й пишні віти,І квітки зелені тамНе могли на нас глядітиІ не заздріти щоб нам.А вже ті пташки манюнькі!..Ох! тоді не легко щосьїм було, як поцілункиТам лічити довелось!І тепер пташкам співочимВсе пішли такії дні,Що щодня їх заздрість точить.Проклянуть нас двох вони!..

1885

Перед сонцем

Нічого не видко навкруг: туман повиває усе;Долини, і гори, й річки хвилястим зробилися морем;Не видко ніяких шляхів, – немає куди тобі вийти.Але не кажи, що воно так бути і далі повинно:Ось-ось уже сонце блисне, і зникне туман той зусюди,І знову воскресне земля в своїй ясно-барвній красі.О, серце! чого ж ти тремтиш? усе ж це дочаснеє тільки:Ми вийдемо скоро на шлях, як зникне гнітючий туман.