Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 28

І тоді вже встрявав мій тато, сідлаючи свого улюбленого коника:

– А що ви думали? То ж козацький борщ!

І тут він неодмінно брав до рук повість Євгена Гребінки «Чайковський», що лежала в такі хвилі напохваті, і зачитував те місце, де козаки вгощали німця своїм борщем. Бідний німець після першої ложки просився, аби його ліпше застрелили, як має прийняти такі муки.

Але найбільшою атракцією для мене було вудження шинок, шпондерків і ковбас, яке тривало весь день. Дід будив мене зранку, щойно батьки пішли на роботу, бабуся напихала мене вареними яйцями, манною кашею, і це був рідкісний випадок, коли я з’їдав усе дуже швидко, щоб не запізнитися і щоб дідусь не почав розпалювати вогонь без мене. Після сніданку ми йшли пиляти колоди, потім дідусь колов їх на дрова і сортував, відкладаючи набік горіхові, вишневі та яблуневі, якими завершував вудження. Ця складна наука потребує практики, теорія тут вихідна. Тільки на око можна визначити, чи достатній жар, чи не засильне полум’я і чи варто вже виймати завуджене м’ясиво.

Потім ми викочували велику залізну бочку, ставили її в кутку городу й обкладали знизу землею та снігом. Від бочки викопували рівчак, який зверху накривали увігнутим бляшаним дашком, утворюючи руру, яку з боків так само обгортали землею і снігом. Багаття розпалювали біля самого отвору рури так, аби полум’я не сягало бочки, а м’ясо тільки задимлювалося.

Заки ми готували все це, бабуся обгортала марлею кожен кавалок м’яса і обмотувала ниткою. Сусідка пані Жуковська для цієї мети зберігала старі шовкові панчохи, якими хизувалася перед війною, і тато мій завше кепкував з того, якими присмаками могла ушляхетнитися її шинка, завуджена в панчохах її молодості. Інколи він гукав через паркан:

– Пані Жуковська! Як вам забракне панчіх, радо позичу вам свої шкарпетки!

На що пані Жуковська – в китайському шляфроку, вбраному поверх куфайки, – відгукувала:

– Та певно, як ви пан дохтір, то можете си в марлі вудити, а я бідна схурована кубіта, я марлю тримаю на чорний день. Але шо ви маєте до моїх паньчіх? Та мої паньчохи чистіші за вашу дохтірську ярмулку. Та я ше їх за Польщі випрала в таких порошках, жи нині вдень зі свічков не знайдете! Та вони в мене пахнуть, як шлюбний вельон!

Час від часу ми підкидали дрова і йшли грітися в сарай, а там сідали на колодах і під кудкудакання курей та похрумкування кролів я слухав дідові пригоди.

У Першу світову дід попав до царської армії, бо Волинь тоді ще належала Росії, а коли спалахнули визвольні змагання, подався до гайдамацького куреня «Не журись!». Курінь вславився своєю відчайдушністю і якоюсь містичною зневагою до смерті. Вважалося особливою ознакою хоробрості розібратися навіть серед зими до пояса і мчати верхи в атаку з оглушливим криком: «Слава!».

Одного разу видали гайдамакам новеньку уберю – чорні розшиті жупани, лискучі чоботи, білі сорочки і чорні шаровари. Любо було подивитися на цю красу. І чи знайдеться ще якийсь народ, крім українців, який би так запаморочливо шанував красу, щоби здатен був віддати за неї своє життя? Гайдамаки тішилися одностроями, як малі діти, пуцували чоботи на ґлянц, поправляли шлики, підкручували вуса. І от серед осени, серед сльоти і мжички, гайдамаки у своїй розкішній убері пішли в пішу атаку. Під ногами чвакала багнюка, чоботи з підківками слизькали, бризки летіли на всі боки. Вдарили кулемети. Пролунала команда «Лягай!» Але куди в біса лягати? В болото? Ні один не ліг. Кулемети били, гайдамаки покотом падали в болото, але вже мертвими. А живі продовжували бігти на ворога, обережно обминаючи калюжі, перестрибуючи з пагорба на пагорб. Врятувала їх тільки атака стрільців, а то б усі так і лягли покотом.