Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 26

– Ну що ти, Люційко! Як можна? Її заболіло в грудях!

– І справді! Яка ж я… То як вона чується, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати…

– От бачиш, яка ти – все про аґрест та про аґрест, – дорікнула тета Олімпія. – Сяня ж старша за нас. Де їй кущі корчувати?

– Тому я й питаю, як вона чується.

– Їй стало погано, – ледве вдалося мені вклинитися у їхню розмову. – І вона… вона… – тут у мене потекли сльози.

– Ой, коханий! – вигукнула тета Люція. – Та не плач! Бог із ним, з тим кущем! Велика біда! Іншим разом викорчуєте. Нам не спішно, правда, Олімпцю?

– Певно, що так. Не переживай. І заходь до нас частіше. Передай привіт усій родині. А бабці скажи, що ми її обов’язково провідаємо.

– Так-так, – підхопила тета Люція, проводжаючи мене до дверей. – Ми обов’язково, чуєш, обов’язково навідаємося.

– І самі той кущ заберемо.

– Передай Сяні, що ми живі і здорові. Скажи, що ми її цілуємо.

– Ми принесемо їй порічкове варення.

– Так-так, це чудове варення. За рідкісним переписом.

– Ой, Люційко, а ти дала з собою хлопчикові наших тістечок?

– Наша Сяня! Хто б подумав – сама пішла корчувати аґрест!

– Люційко, тре було йому тістечок дати. Дитинко! Ти забув тістечка!

– І передай, щоб вона пила глід! Це дуже помагає!

Останні слова догнали мене, коли я вже зачиняв хвіртку. Я помахав їм рукою, а вони ще довго стояли на порозі, теж мені махаючи руками і посилаючи повітряні цілунки.

Я ніколи не забуду наших милих тітоньок і шкодуватиму, що замало з’їв мигдалевих тістечок, але що було робити – я квапився, бо мусив ще забігти до стрийка, щоб і його повідомити про смерть бабусі.

У вічнім полоні Різдва

Різдво для мене овіяне чаром казки і магією дійства, бо ж усе, що робилося напередодні свята в хаті, мало свій потаємний сенс, який розкривався пізніше, але мені, малому, баглося розгадати його вже, негайно, і я до всього приглядався, усе пильно вистежував, аби не пропустити найважливіших моментів, на які чекалося цілий рік. Одне лише усвідомлення того, що ТЕ Різдво більше ніколи до мене не повернеться, напоює мою душу солодким вином печалі.

1

Приготування до свята починалися за тиждень. У ті дрімучі часи усе треба було «діставати», навіть селедці були дефіцитом, не кажу вже про м’ясо, яке хоч на базарах і продавали, але було воно дорогим, і купувала його хіба партійна номенклатура. На щастя, мій татуньо був зубним лікарем. Не знаю, чи подібні зубні лікарі збереглися як вид, бо мій татуньо був унікальним дантистом. Він чесно працював на саму платню, а коли пацієнти приходили до хати, лікував задармо. Пацієнтам це так сподобалося, що не було ані буднього дня, ані свята, аби не приперлися зі своїми болячками, і то не тільки зубними. Врешті це маму знервувало і вона поставила татові ультиматум: або він буде щось брати, або хай приймає пацієнтів у сараї. Моя мамуся скінчила торгово-економічний і, працюючи на продуктовій базі, набагато краще тямила в бізнесі. Тато, заламуючи руки та виголошуючи патетичні слова, погодився, але теж виставив свою умову: грошей брати не буде, ну, не може і фертик.