Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 20

А проте одного разу Миколаєву різку я таки засмакував. Трапилося це після того, як бабця стала мене брати з собою до пані Розалії.

У ворожки на полиці стояли рядами закорковані пляшечки і слоїчки, я любив їх розглядати, вдивлятися в них, як вдивляються у небеса або в морську глибінь, бо то все були різнобарвні настоянки, що набирали міці на травах, ягодах, корінцях, камінчиках, жучках.

Серед колекції зілля в хаті господині було котресь, що давало змогу літати. Відьми ним натираються, сідають на мітлу або кочергу і фіуфіть! – попід хмари. У снах я не раз літав, а так хотілося полетіти насправжки.

Були там і слоїчки з різними дивовижами, як от тлінні останки святих чи просто порядних людей.

В одному слоїчкові плавали кістки святого Транквіліона, що його розіп’яв король Кий на шляху в Галич. Кістки святого розібрали його учні і передавали з покоління в покоління. Аби вони краще збереглися, їх щоразу заливали якимсь новим трунком. Тлінні останки святого славилися своїми цілющими властивостями, але не вони були під постійною загрозою, а настій на кістках, його жадібно випивали геть усі завойовники, його по краплі розпродували в корчмах, він повертав сліпим зір, глухим – слух, запліднював жінок, аби ті народжували нових мислителів, хоча вони продовжували народжувати розбишак. Крапля настою коштувала стільки ж, як бочка вина або туша кабана. І пані Розалія інколи дозволяла собі свято, продаючи крапелиночку.

Кістки у спиртовому плині не лежали ані на дні, ані не плавали на поверхні, вони мовби перебували в стані невагомості і непорушно застигли в самому центрі слоїка. Непомітно від ворожки я збовтував слоїк, і тоді кістки то піднімалися вгору, то опускалися вниз, перевертаючись при цьому, наче акробати, але завше врешті-решт займали початкову позицію. Здавалося, наче хтось невидимий там у слоїку старанно порядкує, все вимірює і зважує, мовби йому на цьому не знати як залежало. Мені завше баглося впіймати його на гарячому, але все намарно.

– А можна мені крапелиночку цілющої настоянки?

– А тобі ж навіщо? Ти ще малий. Що тобі бракує?

– Я хочу розуміти мову трав і комах.

– І ти гадаєш святий Транквіліон тобі в цьому допоможе?

– А як не він, то хто?

– Можна зварити гадюку і з’їсти гадючий росіл, тоді мова рослин і всіх комах, птахів та звірів стане такою ж зрозумілою, як наші з тобою теревені.

– А ви пробували той росіл?

– Нічого гидкішого в свому життя я не смакувала. Але діє він не довго – лише кілька днів, потім знову доводиться його пити, і так без кінця.

– А якщо спробувати настоянку на кістках святого?

– Навіть не думай.

– Але чому?

– Це небезпечно.

– Чому ж ви вділяєте її по краплі всім іншим?

– Тільки тим, для кого це вже остання надія.

– Але чим же воно таке небезпечне?

– Не можна що-небудь взяти одною рукою, аби не віддати іншою. Людина все життя тільки те й робить, що бере і віддає, бере і віддає. Мощі святого Транквіліона мають власне таку властивість – чимсь обдарувати і щось відібрати. І коли комусь дошкуляє хвороба в одному місці, а він вже не годен терпіти і шукає зцілення за будь-яку ціну, я даю йому краплю настоянки, і він зцілюється, аби за хвилю набути іншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.