Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 142

Але щойно я вийшов на Ґрейт-Портленд-стрит (моє житло розташовувалося поряд із великою універсальною крамницею на тій вулиці), щось задзвеніло і штовхнуло мене в спину.

Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою й збентежено дивився на свою ношу. Удав був дуже болючий, але я розреготався, побачивши, як кумедно здивувався той чоловік. «У кошику ховається чорт», – сказав я і вихопив кошик. Чоловік не опирався, і я високо підняв кошика.

Але тут якийсь візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягнувши руку до кошика, втрапив пальцями мені в в ухо, чим завдав страшного болю. Я кинув кошика йому на голову.

Тільки почувши крики та тупотіння навколо себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, я зрозумів, що накоїв. Клянучи себе, я притулився спиною до вітрини й чекав нагоди втекти. Ще мить – і мене втягли б у натовп і виявили би.

Я штовхнув хлопця з різниці (добре, що він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо!) і шмигонув за екіпаж. Не знаю, чим усе закінчилося. Я поквапом перейшов вулицю (на щастя, вона була порожня!) і, ледве розуміючи, де я, змішався з натовпом на Оксфорд-стрит. Мене охопив страх, що мене викриють.

Я намагався йти за натовпом, але за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, але босими ногами по ньому йти було боляче. Незабаром голобля якогось екіпажу вдарила мене під лопатку, а потім я мало не потрапив під колеса і дивом не наштовхнувся на дитячу коляску… Раптом я опинився за якимось екіпажем і пішов за ним. На щастя, він їхав повільно. Дрож проймав мене ще й від холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по дорозі, вкритій тоненьким, майже замерзлим брудом. Я навіть не усвідомлював іще, що хоч я і прозорий, та все ж відчуваю погоду.

Раптом мені прийшла ще одна думка. Я трохи підбіг і скочив в екіпаж. Тремтячи від холоду, переляканий, застуджений, з синцями на спині, я повільно поїхав по Оксфорд-стрит і по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий, як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїло тільки одне: як виплутатися з халепи?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку. Якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в палітурках гукнула мій екіпаж.

Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під колеса конки.

Я пішов до Блумсбері-сквер, щоб за Британським музеєм повернути і дістатись до менш людних вулиць.

Я страшенно змерз і аж схлипував, усвідомлюючи, яким незвичайним є моє становище.

На західному розі площі з фармацевтичної контори вибігло щеня і, нюхаючи землю, кинулося за мною.

Мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки – те саме, що око для людини. Собака сприймає запах, люди сприймають зовнішній вигляд. Щеня загавкало та застрибало, виказуючи, що відчуває мою присутність. Озираючись, я перетнув Ґрейт-Расел-стрит, пробіг трохи по Монтегю-стрит і помітив, що до мене наближається з гучною музикою, червоними курстками та прапором Армія порятунку.